yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Право->Содержание->“Світ” як основна конституююча категорія духовно-практичного освоєння дійсності.

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

“Світ” як основна конституююча категорія духовно-практичного освоєння дійсності.

Як зазначалося раніше, “світ” для людини є основною смислотворчою та світоглядною категорією. Цілісний образ світу складається з різних “підсвітів” – право, мораль, наукова картина світу тощо. Оскільки в світі відтворюються і існують основні смислові структури існування людини, то він є передумовою і межею можливого духовно-практичного освоєння, і робить можливим існування місця вчинку і дії. Переживаючи світ через свою власну точку зору, людина одухотворяє і наповнює життєвою енергією норми, закони.

Світ є світом для всіх людей, але цей світ для всіх одночасно має зміст “мого світу”, тобто світ – це те, що усвідомлюється людиною, що є дійсним для неї. Конституювання світу як об’єктивного, тобто наявного для кожного, відбувається інтерсуб’єктивно. “Світ з усіма його реальностями, включаючи моє реальне людське буття, є універсумом, який конституюється трансценденціями, в переживаннях і здатностях мого “Я”, “реальний світ існує лише  в постійно визначеній презумпції, яку досвід постійно здійснює в однаковому конституюючому стилі”27, а досвід розуміється як діяльність, яка досліджує буття з його змістом і формою.

Людське буття є завжди буттям-в-світі, як висхідна точка людської життєдіяльності. Істинним досягненням цієї життєдіяльності є світ, який вибудовується людиною і перетворюється нею. На думку Гайдеггера до світу належить все те, що набуває значення в контексті життєдіяльності людини. Людина діє, а тому постійно перебуває в стані “самопроектування” і “самоконструювання”. Праву, у цьому смислі, належить особлива роль, адже для європейця, воно є самим головним організаційним принципом суспільного життя.

Оскільки кожна дія людини є засобом досягнення певної мети, то в значенні символу вбачається провідний життєвий зміст. Сенси життя існують у формі символів. Розуміння людиною свого місця в світі, усвідомлення мети своєї життєдіяльності пов’язується з утворення смислової наповненості її життя. Індивідуальна свідомість утворює свій власний хронотоп смислу, але обов’язково такий, який вписується у загальний, єдиний хронотоп “світу”.

На думку І.Шуваєва, “перебування людини в світі здійснюється як зустріч її активності з історично існуючими смислоутвореннями, тобто людина завжди є подія, і в подієвості проявляється людське буття. Людське буття – спів-буття, і тільки подія дає людині можливість збутися, стати самою собою”.28

Смислоутворення людського життя характеризуються невизначеністю, оскільки сама людина, переборюючи цю невизначеність, розмикає межі свого існування. Щоразу людина має справу з невизначеністю життя, яка постійно переживається і певним чином структурується. Утворення смисложиттєвих структур – це постійний процес віднаходження людиною самої себе, через них відбувається відтворення людського життя, і тому вони є символічними. Символічні утворення проявляються у знаковій формі, і в той же час містять в собі нескінченну кількість смислів, які “вгадуються” і “розгадуються” кожним окремо. “Символічні смислоутворення присутні в людському житті як потаємність, свого роду – за-буття, яке лише прояснюється і пізнається. Охороняючи і оберігаючи потаємне, людина покликана бути віщуном свого буття, а не животіти і розкладатися в суєті”.29

Кожна людина живе в контексті об’єднуючого її з іншими життєвого світу. Розвиваючи тезу Дільтея, Габермас стверджує, що діючі суб’єкти усвідомлюють себе завжди в горизонті життєвого світу, і ними успадковується певна система значень, яка підлягає процедурі раціоналізації. Це створює можливість соціальної і системної інтеграції суспільства. Феномен соціологізації людини передбачає оволодіння мовою культури (а під мовою культури розуміються всі ті засоби – знаки, символи – які дозволяють людям вступати в комунікативні зв’язки, орієнтуватися в просторі культури), пристосування до певного соціуму, і орієнтацію в складних і динамічних соціальних структурах.

Соціологізація індивіда в правовому відношенні починається не з індивідуального вибору культури, в межах якої функціонує певний тип права, а з приналежності до конкретного культурного середовища. Індивід сприймає досвід попередніх поколінь, який схований за символами правосуддя, еталонами і нормами, як первинну реальність, яка його оточує, і тому феномен культури розуміється не як світ ідеальних цінностей, норм, ідеалів чи у вигляді матеріалізованих продуктів людської життєдіяльності, вона характеризується здатністю цих норм, ідеалів згортатися у внутрішній світ людини, і як наслідок, соціокультурні, предметні цінності, правові приписи “просякнуті” антропоморфним принципом функціонування.

Якщо мати на увазі, що людське буття роздвоюється на зовнішній і внутрішній світи, то в результаті спілкування з іншими людьми, а ці інші не суть чиста абстракція, для кожного “Я” вони втілюються в образах, символах і поняттях культури, людина створює нову реальність – суспільну, яка є основною передумовою виникнення та функціонування права. Ця нова реальність набуває незалежного від людини характеру, функціонує за своїми власними законами, набуває нової онтології, відривається від свого творця, потребує від людини постійних пізнавальних зусиль. Як надіндивідуальне утворення суспільство та його організаційні форми трансформують подвійність людського буття: екзистенціальний рівень людського буття розглядається через призму колективного несвідомого і існує у формі базових архетипів правосвідомості, а раціональні конструкції мають цінність і набувають значення лише в контексті суспільного. Виходячи з цього – екзистенціальний рівень пов’язується з неінституалізованими утвореннями, тоді як раціональні конструкції, до яких належить право, правосуддя, пов’язуються з оформленими в інститутах, які здійснюють регуляцію соціальних взаємодій.

Внутрішній світ людини втягує в свою орбіту все те, що не належить і не підвладне людині, а також безпосередньо те, що належить їй, що визначає її екзистенцію. Зовнішній світ визначається шкідливими або корисними впливами, які весь час діють на “я” і “моє”, вони просто необхідні при взаємодії з іншими “я” і “моє”. В духовно-практичному освоєнні дійсності індивід переборює свою віддаленість від зовнішнього світу, зводить нанівець дистанційність у відношенні “я” – “світ”. Духовно-практичне освоєння постає сукупністю буття і ціннісно-смислових індивідуальних значень.

Людина освоює світ духовно-практичними способами (філософія, мораль, мистецтво, право), які розуміються як специфічно людське відношення до світу, яке передбачає активну діяльність людини. Ця активність носить цілеспрямований і осмислений характер. Активність теж має двоякий характер, вона виступає в вигляді пізнання реального світу і у вигляді його ціннісного осмислення. Перше покликане добувати суб’єкту інформацію про відношення між об’єктами, а друге – давати інформацію про відношення об’єктів до нього самого як суб’єкта. На рівні духовно-практичного освоєння дійсності ціннісні відношення набувають форму ціннісно-смислових відношень.

Духовно-практичне освоєння дійсності – це творчо-конструктивне начало, завдяки якому людина не просто пізнає дійсність, а й оцінює її через призму індивідуального і соціального досвіду. В процесі духовно-практичного освоєння людина завжди виражає ціннісне відношення до дійсності, співставляє її явище зі своїми інтересами і потребами. Оцінювання передбачає, діяльнісно-практичне відношення до дійсності. Активність відношення до світу виражається в “інтервальних межах можливого” творити світ.30

Духовно-практичне освоєння дійсності не можна однонаправлено виводити з діяльності людини, оскільки те, що конституюється як людське буття, не виводиться цілком і повністю із зусиль людини, які концентруються в її намірах, цілях. Буттям людини можна назвати те, що сталося, що з нею відбувається, а це не випливає із власне людської діяльності. В бутті людини завжди є те, чого не було в діяльності. Зрозуміти феномен діяльності можна через визначення його місця у здійсненні людського буття, наділивши її онтологічним статусом і функцією атрибуту буття.

Символічність духовно-практичного освоєння дійсності. Духовно-практичне освоєння дійсності і право, як один із його способів, є проблематичним, в тому плані, що воно є відображенням діяльності в світі, але це відображення можливе через систему уявлень, які співвідносяться з реальністю через посередництво особливих процедур.

Найважливішою умовою соціального функціонування духовно-практичного освоєння є його символічність. Соціокультурний світ відображається таким чином, що загальнолюдське, суспільні ідеали “вписуються”, “вживаються” в життєдіяльність людини, її “життєвий світ”, а тому відбувається символізація основних суспільних сторін, відношень.

Потребу людини у символізації найбільш вдало розкрив В.Франкл, вбачаючи в ній здатність людини до трансцендентування. Дія символу порівнюється з ефектом перспективи, який дозволяє у формі символічного образу робити недосяжне доступним та зрозумілим. “Через іманентний зміст символу транцендентний об’єкт набуває все нову і нову спрямованість. Єдиною умовою є прозорість цього іманентного змісту, через який транцендентний об’єкт можна бачити. Щоб символ зберігав цю прозорість, він ніколи не повинен розумітися буквально і дослівно. Лише коли на нього направляється світло інтенціонального акту, в ньому спалахує транцендентне. Кожного разу в новому акті відбувається опанування символом”.31

Все, що людина робить з собою та своїм світом, можна визначити культурою, яка є результатом репрезентації та характеризується мовою і соціальною дією. Культура охоплює увесь світ, який мовно і символічно відтворений. Культура суспільства охоплює такі  форми його організації, як лад, інституції, звичаї та звички, а також мовні та символічні форми пояснення світу людиною – від усних переказів до письмових правових статутів та вільного мистецтва. Таким чином право розуміється як сукупність феноменологічних продуктів смислоутворення, які протистоять природі та несуть на собі “відбиток” рукотворності людини, тобто право є системою ідеальних та опредмечених смислів людського буття. І.Колер стверджує, що “скрізь на земній кулі ми спостерігаємо зростання права на грунті культури. Він (ріст – В.Л.) ніде не здійснюється однаково, але скрізь аналогічно, – завжди в залежності від основних законів людського буття і все-таки із самими різними видозмінами, в кожному окремому випадку з особливим відтінком та іншою будовою, в залежності від якості ґрунту, який живить паростки”.32 Тому право відноситься до феноменів культури, які генетично пов’язані з нею, тобто є феноменом, породженим культурою, і внаслідок цього пов’язаний з пошуками смислу буття, з осягненням трансцендентного.

А оскільки культура складається із елементів, які носять символічний характер, то і сама вона може розглядатися як символ. Е.Кассірер оцінював символічний характер культури як обов’язкову її ознаку та визначав висхідною точкою своєї концепції здатність людини систематично і постійно символізувати. Символічні означення явищ і предметів оточуючої дійсності зберігають інформацію, надають їй форму і утворюють світ людської культури, який постійно поповнюється. Витоки культури, за Е.Кассірером, полягають у здатності людини створювати  штучний світ – світ символів. І мова, і релігія, і мистецтво, і мораль, і право – це складові символічного універсуму, і цей універсум виступає новим виміром дійсності, в якому проходить життя людини. Завдяки процесу символізації і використання символів людина стверджує себе, конструює свій світ.

Символи представляють феноменологічну ознаку культурного досвіду, а тому культура утворює символічний контекст становлення конкретної екзистенції, але цей контекст “навантажений” колективними здобутками і ідентифікаціями. Тому історія життя кожної окремої людини включена в загальні життєві зв’язки, і культура є тим “життєвим контекстом, з яким неподільно переплетена наша власна самототожність”.33 Культура виконує роль регулятора суспільного життя, бо їй притаманна “надіндивідуальна і неорганічна система накопичення, зберігання і передачі  від покоління до покоління істотно важливої для колективного об’єднання інформації, яка програмує дії індивідів, які в неї входять”.34

 

22