yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Право->Содержание->РОЗДІЛ 5. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА ЯК МЕТОДОЛОГІЯ ВИРАЖЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ЗМІСТУ В ПРЕДМЕТНИХ ФОРМАХ ПРАВА

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

РОЗДІЛ 5. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА ЯК МЕТОДОЛОГІЯ ВИРАЖЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ЗМІСТУ В ПРЕДМЕТНИХ ФОРМАХ ПРАВА

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння дійсності неможливо собі уявити без існування особливої теоретичної форми пізнання – філософії права – яка є осмисленням та усвідомленням на теоретичному рівні законів функціонування, специфіки формування та репрезентації основних буттєвих засад європейського права. Європейська культура є сприятливим ґрунтом для виникнення та розвитку багатьох правових теорій, філософсько-правових пошуків, що пояснюється місцем і роллю права в соціальній організації європейської цивілізації.1 Філософія права оперує філософсько-правовим знанням – яке є знанням рефлексивно-критичним та діалогічним, що пояснює існування правових знань в межах різних методологічних орієнтацій та світоглядних установок сучасних філософсько-правових пошуків. Проблема, до якої звертаються представники кожного методологічного напрямку є проблема справедливості, яка безумовно інтеґрує філософсько-правові дослідження кінця ХХ століття, тобто ідея справедливості об’єднує і неокантіанство, і природничо-правову аксіологію, і етику цінностей, запропоновану М.Шелером та Н.Гартманом, позитивістські ідеї та екзистенціальні пошуки Майховера. Починаючи з 70-х років нашого століття яскраво вирізняється тенденція повернення до класики: від Канта до Фіхте і Гегеля. Це виявляється в тому, що за останні п’ятдесят років жодна наукова праця з філософсько-правової проблематики не обходиться без згадки філософії права Канта, чи то в позитивному, чи негативному аспекті. Найбільш дискусійним положенням в сучасній філософії права є кантівська ідея “дуалізму”, сутність якої полягає в тому, що належне не може оцінюватися тільки в категоріях суттєвого, ця ідея є продовженням філософської ідеї співвідношення речі-в-собі та речі-для-нас, які обмежують пізнавальний простір людини. Для права, враховуючи його інструментальний. характер, ця ідея не може бути прийнята беззаперечно. Наприклад, А.Кауфман виступає проти кантівського дуалізму сутності та належного, обгрунтовуючи це тим, що в дійсності, яка є сферою дії права, не існує поділу на суще та належне.

За А.Кауфманом, неправильно тлумачити право як сукупність правових понять, норм, його необхідно сприймати як реальної події, яка потребує інших, нетеоретичних, правил і норм. Але А.Кауфман все ж не відкидає проблем правової теорії, незважаючи на їх “другорядність”. Він підкреслює, що право не зводиться до практичної дійсності. Підтвердженням цього є проблема, над якою він працює. Це проблема розмежування права і закону, яка є однією із важливих проблем сучасних  філософсько-правових пошуків. Філософія  права наприкінці ХХ століття визнає закон лише можливістю права. Закон не може бути встановлений однозначно враховуючи мінливість життя, тому текст закону  треба постійно конкретизувати в кожній ситуації.2 Це твердження є аксіоматичним положенням сучасної правової науки.

Рефлексивно-критичну спрямованість розвитку філософії права вдало ілюструє Коллінгвуд, який стверджував, що філософська свідомість ніколи не думає просто про об'єкт, але міркуючи про будь-який об'єкт, вона також думає про свою власну думку про цей об'єкт.3 Виходячи з цієї тези, філософія права може бути названа думкою другого порядку - думкою про думку, яка є обов'язковим елементом філософсько-правового пізнання, а рефлексією є тотальність про засади, яка проявляється у міркуванні та дискурсі.

Сутність філософії права, полягає в тому, що вона є рефлексією знань, які спрямовані не лише на поняття, але й на методи і установки, які породжені практичною сферою застосування права. Рефлексивність філософії права, на відміну від філософської рефлексії полягає в тому, що окрім теоретичної сфери вона роз’яснює, обґрунтовує, критикує методи і установки, які використовуються в реальній юридичній практиці.

І хоча в різні часи по-різному трактувалася сутність філософії права, різні напрямки дослідження в межах філософсько-правової проблематики сходилися в тому, що правові дослідження є дослідженнями не тільки загальноправових категорій, які є безперечно присутніми у різних формах права, але основна мета філософсько-правової теорії полягає в дослідженні граничності права, його практичної обґрунтованості, тобто філософія права досліджує зіткнення теорії та практики в правовому пізнанні, тобто працює з граничним обгрунтуванням, “граничним способом самого теоретизування (“рефлексивність” філософського мислення), або граничністю задач (“критика сущого з позицій належного”), або різним поєднанням цих рис”.4

Філософія права має свою власну предметність у вигляді систематизованого, вибудуваного на єдиних інтелектуально-духовних основах. Основне завдання філософії права вбачається у виявленні людського змісту в предметних формах права. “Предметно вибудувана філософія права виступає у правотворчій свідомості як внутрішній текст з єдиними правилами смислоутворення, в якому різні філософські дискурси є предметом методологічно відрефлектованого вибору (і синтезу) з точки зору їх аутентичності тим чи іншим правовим проблемам.”5

Ще однією особливістю філософії права є її історичність. Історичність притаманна самій філософії права, і без цієї історії важко зрозуміти, що є філософія права взагалі. Історія філософії права є постійним визначення самої себе, яке ніколи не може завершитися. Завдяки своїй історичності філософія права демонструє свою здатність до регенерації.

Історія філософії права нагадує собою рамкову структуру художнього твору, типу “Декамерон” Бокаччо, – усі філософсько-правові системи представляють невеликі “новели”, які об’єднуються між собою спільною темою пошуків (прагненням віднайти за явищами правової предметності гуманістичні принципи) та використанням “спільної мови понять” (право, закон, справедливість, ідея права тощо). Але основна відмінність “рамковості” історії права від роману полягає в тому, що вона не має епілогу. Така відкритість вічності зумовлена “вічністю” існування суперечки людей про остаточні істини, пошуки яких людство постійно здійснює, адже наперед визначені цілі можуть означати лише вирішення технічних та адміністративних проблем.

Історія філософії права є передусім філософією права, яка конструює сама свою тематику в істинно історичних термінах. Розгортання філософсько-правової думки в часі може бути представлене в історикографічному, або в світоглядному плані. Якщо перший варіант передбачає зображення філософії права у вигляді історії ідей або думок великих людей, то другий шлях є історією світогляду, що дозволяє нам, перефразовуючи Гайдеггера, назвати філософію права “світоглядною проповіддю”. Філософію права та історію філософії права не можна відділити від філософії і культури, внаслідок чого філософія права перебуває в безперервному пошуку цінностей, здатних конструювати той чи інший ідеал суспільного життя та ідеал людини як такої.

Історія філософії права як світогляду, історії ідей, як феномен культури і науки, є зовнішньою історією філософії права, тоді як внутрішня історія представляє собою завершення філософської думки самою собою і тим самим визначає свою історію. Якщо прийняти точку зору Аристотеля про природу філософської думки як такої, то можна сказати, що філософсько-правова думка це є запитування про те що є право?, що є сутністю права? Тому філософія права є історією висловлювань людської думки про правову дійсність, яка включає в себе здатність людини бути уважним до всього сущого, зокрема до права, і до того, що відбувається.

Оскільки мова зайшла про історії філософії права, то було б доцільно звернутися до проблеми виникнення філософії права як науки. Реальна історія філософії права починається тільки в Нові часи, коли свідомість “захоплює собі командні позиції, спостережні пункти обліку і контролю”.6 Ще П.Юркевич вказував на ту обставину, що античні філософи не знали потреби в тому, щоб чітко визначити місце філософії права в системі наук (хоча про систему наук в античні часи можна говорити лише умовно), а тому філософсько-правові питання досліджувалися в рамках соціальної і особистісної етики.7 Предметом особливої уваги філософів Античності були проблеми справедливості, права, держави, походження законів. “Якщо перші законодавці (айсюмнети) Драконт і Солон в обгрунтуванні записаних ними норм звичаєвого права і тих правових установ, авторами яких вони були самі, звертаються до посилань на авторитет Богів, то в період класики філософи досліджують логічні і ціннісні передумови права.”8 Така специфіка філософсько-правового знання зумовлена фактом розуміння раціонального пізнання як найважливішої цінності культури,  неможливості відриву теоретичного світу від реального душевного життя людини. Ні Античність, ні Середні віки не знають дуалізму природного світу і людини. Цей дуалізм став можливим лише в Нові часи, коли світ почав уявлятися сукупністю об’єктів, позбавлених ознак суб’єктивності. Це підтверджується протиставленням, яке знаходимо у Декарта, духовної і матеріальної субстанції, і вченням Канта про теоретичний і практичний світи, про світ природи і світ свободи.

Ось такими обставинами зумовлений розвиток в Нові часи теорії природного права. Оскільки тогочасна наукова раціональність вимагала, в контексті механічної картини світу, розглядати людину як природне тіло в системі (в оточенні) інших природних тіл, або ж визнати свою некомпетентність і звернутися до Бога (як це зробив Руссо, замінивши бога в просторі богом в часі). Кант вперше зумів поєднати несумісність об’єктивної механістичної наукової раціональності і уявлення про визначаючого самого себе суб’єкта. Починаючи з Канта, можемо говорити про критичну рефлексію, яка концентрує  свою увагу на місці людини в світі як суб’єкта, який здатний виходити за межі зумовленого існування.9 Таке розуміння взаємовідношення людини і світу підтверджується у Канта існуванням двох взаємопов’язаних “розумів” – теоретичного і практичного. Якщо перший – це лише одна із форм відношення до світу, то другий – це ціннісні форми свідомості.

Нові часи характеризуються спробою створення нової філософії і науки, які були б протилежні схоластичній філософії і науці. Як вже згадувалося, ідейний та інтелектуальний настрій епохи концентрувався навколо ідеї універсального. Це стосується і галузі правознавства. Тому цілком природно сприймаються такі породження того часу. як універсальне право (jus universale) та “громадянська філософія”. Універсальне право визнавало своєю основою не римське право, а філософію, тому терміни універсальної та філософської юриспруденції були синонімами. І за змістом, і за методикою вони повинні були збігатися з правом раціоналізованим. Поняття “громадянської філософії” означало загальне вчення про державу, її походження, природу та право.10

Нові часи дають нам три системи природного права – деонтологічну, логічну та онтологічну. Якщо деонтологічна система ототожнює право і справедливість, визначаючи останню як відсутність несправедливості (Гуго Гроцій), то логічна система – це спроба пояснення права логічними засобами. Лейбніц навіть створює власну науку “номотеку” або законодавчу політику. Для Лейбніца характерне розмежування юриспруденції фактів та юриспруденції права, які є складовими логічної природи права. Юридичну онтологію великий філософ ототожнює з позитивним правом, тоді як юридичною фізикою є судова медицина. В пошуках логічного обгрунтування права Лейбніц намагався знайти відповідність між юридичними та логічними теоремами, а також за допомогою теорем намагався звести вчення про природне до системи юридичних визначень.10

Що ж до онтологічної системи, то її особливістю були пошуки генетичної основи природного права: для Лейбніца – це “чисте” природне право як стан природної боротьби, для Гоббса та Спінози – природний стан зливається з природною закономірністю фактичного буття.11

В класичній німецькій філософії права кожному з її основоположників належить своя, особлива роль у створенні особливого концептуального цілого. Кант дав, засноване на ідеях Платона, визначення права, розглянув це поняття в системі філософських універсалій, в контексті цілісного вчення про людську свободу. Фіхте зламав стереотипи суспільного договору, пов’язавши проблему походження права з генезисом самосвідомості. Це дозволило вивести загальні основи права із фундаментальних умов існування людини як вільного суб’єкта, який наділений волею і мисленням. Гегель створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права в єдності з його інституційно-предметними та духовними проявами.12

Якщо говорити про історичну ретроспективу вітчизняної (української) філософії права, то, на нашу думку, доцільно почати її відлік з творчості Григорія Сковороди як засновника української класичної філософії. І хоча Сковорода не залишив систематичного дослідження з проблем філософії права, правові проблеми розчинені у його філософських творах, особливо у творах останнього періоду життя. Виходячи із установок кордоцентризму, тобто визнання природи джерелом людини, бога як закономірності у природі, розуму як основного знаряддя пізнання людини, Сковорода розглядав і проблеми права. Розробка правових проблем у Сковороди велася у руслі природничо-правової доктрини, хоча мислитель і не використовував природничо-правову термінологію. Концептуальними моментами його концепції були – поєднання людини і природи, права і природи людини. Ідея моральної (правової) автономії особи і справедливості викристалізувалася у філософа у теорію “сродності”. Теза про рівність людей, яка визначається за природою, а нерівність у природних нахилах і здібностях, дає підстави для протиставлення “рівній нерівності” “нерівної рівності”, остання ж дозволяє людям, які мають нерівні природні здібності одержати рівні можливості для їх повного виявлення. Ідея рівності прав у Сковороди реалізується через працю, яка відповідає покликанню кожного.

Право якраз закладене у “сродній праці”. Право і справедливість виражають міру свободи людини – не стільки ззовні, як внутрішньо. Тому ідея права не може бути формально-владним примусом держави, вона полягає у регулюванні життя людини, з обов’язковим урахуванням її буття в морально-ціннісному світі. “Сродність” є проміжне положення між природним правом, яке розуміється як морально-ціннісний регулятив, та правом чинним. 13

Отже, окремі права та свободи людини висувалися ще Г.Сковородою та І.Вишенським. Але грунтовна розробка всього інституту прав людини (економічні, політичні, соціальні, культурні) та поєднання історико-національних традицій українського народу з досягненнями світової правової думки належать М.Драгоманову, погляди якого формувалися під впливом Гроція, Спінози, Локка. М.Драгоманов не залишив жодної праці в якій би систематично та повно були б викладені думки про право. І все ж текстологічний аналіз теоретичної спадщини великого мислителя дозволяє вирізнити концептуальне ядро його розробок в галузі права – це проблема прав людини. У “Старих Хартіях вольності” 1895 року М.Драгоманов прослідковує виникнення та розвиток понять права людини, свободи, рівності перед законом.14 Для М.Драгоманова ідея прогресу пов’язана з правами людини: “Оглядаючи важливий шлях людей до всестороннього і вільного розвитку людської особистості, історик відноситься благородно до всього, що розширює свободу особи, чим би воно не було покликано”.15

Нетрадиційним було і трактування М.Драгомановим значення та ролі Римської Імперії у історико-правовому розвитку людства. На думку історика, Римська Імперія була прогресивнішим явищем в історії людства порівняно з Республікою, оскільки значно розширювала права всіх жителів імперії. Римська Імперія – це гуманістична і космополітична система, свідченням чого були: філософія стоїків, розвинене законодавство, правова рівність чоловіків та жінок. Тим самим М.Драгоманов не погоджувався з Монтенем в тому, що “батьківщиною” свободи були германські ліси, а варвари були носіями свободи та гуманізму.16

В ХІХ столітті набувають поширення ідеї історичної школи у праві. Філософською основою цієї школи були вчення Гердера, Шеллінга, Гегеля про прогресивний процес історичного розвитку, відповідно до якого народна свідомість та народні переконання є джерелом права. Спільними методологічними моментами історичної та природничо-правової шкіл було визнання права незалежним від законодавця та особи, різними лише визнавалися джерела права та визнання існування права попередньо як ідеальних правових норм, які законодавець повинен лише викласти належним чином. І хоча історична школа Німеччини у вказаний період втратила панівні позиції на батьківщині, в Україні вона знайшла сприятливий грунт для розвитку. Пояснюється це декількома причинами – це і схожість у соціально-політичному устрої, і інтелектуальна спорідненість двох країн: в університетах царської Росії було багато викладачів-німців, значна частина представників професорського складу університетів проходили навчання у Німеччині, і їх теоретичні погляди формувалися під впливом ідей німецьких правознавців і філософів. До числа таких вітчизняних науковців відносяться: Н.Д.Іванишев, М.Ф.Владимирський-Буданов, А.Ф.Кістяківський.

70-80-ті роки минулого століття – це період підвищеного інтересу до історії права України. Н.Д.Іванішев, М.Ф.Владимирський-Буданов, А.Ф.Кістяківський, сприйнявши ідеї історичної школи (основні принципи історичної школи – це ідея історизму в праві, тлумачення звичаїв як втілення ідей народу про правове і неправове, розуміння права як результату розвитку народної свідомості) створили в поєднання з гегелівським розумінням історії власну яскраву теоретичну модель права. З точки зору істориків права України, право є елементом історичного життя народу, який втілюється у звичаях і одержує вигляд закону тільки з появою юристів (М.Ф.Владимирський-Буданов); право сягає своїм корінням у народну творчість (А.Ф.Кістяківський).17 З таких позицій право і закон є взаємопов’язаними але все ж різними явищами. Якраз право володіє життєдайною силою, оскільки воно є живим, тоді як закон повністю залежить від свавілля законодавця. Більше того, В.Ф.Владимирський-Буданов в “Чертах семейного права Западной России в половине ХVI в.” підкреслював, що історія права є історією “багатовікової боротьби звичаю із законом”.18

Юридичний позитивізм, який виріс на основі вчення про право Єрінга та О.Конта, основне своє завдання вбачав у вивченні позитивного права. В рамках юридичного позитивізму дослідження національного права велося за допомогою формально-догматичних методів, відбулася логічна обробка усього комплексу існуючих у суспільстві юридичних норм. Внаслідок цього закон став розглядатися як вищої форми права.

Світоглядні проблеми, які виникли на межі століть, потребували теоретичного і методологічного осмислення. До плеяди вітчизняних вчених, перед якими постало це складне завдання, відноситься і Б.Кістяківський. Теорія права Б.Кістяківського вибудовується на тому, що спосіб свідомої діяльності людини її основою. Відповідно до такої позиції, право визнається найзначнішим та найповнішим виразником культури суспільства. Право є духовним елементом суспільства, який вбирає в себе свідомі індивідуальні зусилля.

Поставивши питання про фундаментальні засади права в суспільстві, Б.Кістяківський поставив тим самим питання про методи вивчення права як основного виразника суспільної культури, розробив методи аналізу соціокультурної реальності права та правових відносин.

Особливої уваги заслуговує вчення Б.Кістяківського про історичну реальність як певну відповідність рівня розвитку культури суспільства та правосвідомості окремих соціальних груп. На думку науковця, правові явища занурені в цю реальність, а тому прогностичне значення для побудови правової держави має історичний рівень розвитку правосвідомості. Тому цілком закономірним є звертання Б.Кістяківського до аналізу рівня правосвідомості російської інтелігенції.19 Маючи за вихідну тезу своїх досліджень положення про те, що правосвідомість певних прошарків суспільства складає єдність, він прийшов до висновків: інтелігенцію, бюрократію і простий народ в Росії об’єднує сприйняття права у вигляді писаного закону як примусу з боку держави, тобто як встановлену зовнішнім чином регламентацію дій. Виходячи з цього, цілком закономірним для російської інтелігенції є застосування етичних оцінок до законотворчості, які продиктовані політичними уявленнями про соціальну справедливість. Для Росії не характерне визнання самостійними суспільними цінностями права і закону, як це прослідковується у країнах Західної Європи. На думку Б.Кістяківського з кризою суспільних наук  пов’язана і криза правосвідомості, а через неї і криза юриспруденції. Оскільки нові суспільні форми (законодавчі принципи) ведуть до краху старих юридичних теорій, то “виникнення тих або інших юридичних теорій нерозривно пов’язане з характером відповідних культурних історичних епох, тобто їхньою правосвідомістю”.20

Досліджуючи право в системі соціальної культури, Б.Кістяківський використовував критичний метод, який був вироблений філософією культури. Оскільки життя і створені народом організації визначаються внутрішньою свідомістю про право і не-право, то критика наукових понять, і понять науки про право зокрема, не повинна обмежуватися застосуванням тільки формальної логіки, але й має доповнюватися аналізом цих понять як форм виявленої ззовні правової свідомості народу, його буття. Під правовою реальністю розуміється і соціальна дійсність, і фіксовані норми, і закони. Тому право у своєму бутті проявляється у всій багатоманітності форм існування людини і суспільства.21

Після 1917 року в Росії, а отже і в Україні, утвердилося та набуло поширення вчення про право, теоретичною та методологічною основою якого стали марксизм та матеріалістична діалектика. Право стало розглядатися як надбудовне явище над економікою, воно є засобом класової боротьби. Історично право виникає разом з державою, а тому і відмирання права пов’язане з відмиранням держави. Право найбільш повно “відчуває на собі” директивний характер марксистсько-ленінської теорії.

Цікавим є питання формування правосвідомості у післяреволюційні роки в Україні. 20-ті роки нашого століття в Україні – це час “Березілля” О.Курбаса, диспутів у Будинку літераторів імені В.Блакитного, це час “розстріляного відродження”. Для інтелігенції цього періоду було характерне вирішення проблеми особистої свободи. І П.Куліш, і О.Довженко, і Ю.Яновський пов’язували право на внутрішню свободу із справжньою творчістю. По суті українські письменники намагалися вибороти право на індивідуальну свободу, особливо для тих, хто не підтримує загальних суспільних захоплень. У ХХ столітті українська інтелігенція намагалася вибороти для людини ті права, які стали цінністю в Європі після революційних потрясінь ХVII-ХVIII століть, про які ще часи Реформації заявили на повний голос, хоча мова і не йшла про суто правовий аспект, а стосувалася права особистості на релігійну віру.

В контексті сказаного стає зрозумілою ідея оповідання В.Домонтовича “Розмови Екегартові з Карлом Гоцці” – право людини на свій власний погляд на світ. І хоча дія оповідання відбувається в Італії в кінці ХVІІІ століття, зрозуміло, що мова іде про сучасну автору Україну. Якщо для Гоцці головним є захист гідності людини, бо людина має право на особисту сферу інтересів: “Я не вірю ні в філософів, ані в природу. Я вірю в Зеленого папугу й кам’яні статуї, що розмовляють”22, то Карл перебуває під враженням французької революції, він будує абстрактні схеми майбутнього щастя – “Для порятунку людства… потрібна смерть двохсот тисяч чоловік. Принесіть у жертву майбутньому життя двохсот тисяч чоловік і ви повернете світові щастя. Світ стане знову щасливим, яким був колись. 200 тисяч життів аристократів – і Францію врятовано!”23

Проблема особистої свободи у 20-і роки знаходить своє вираження у анархістському запереченні державної влади, яке розглядалося і критикувалося К.Поліщуком у “Гуляйпільському батьку”, Ю.Яновським у “Чотирьох шаблях”, В.Підмогильним у “Третій революції”; у свободі сексуального потягу (Г.Шкурпій, М.Семененко); у демістифікації суспільних законів і логіки (О.Влизько); у бунті проти біології (Л.Скрипник).24

До 70-80 років нашого століття в радянському правознавстві та марксистсько-ленінській філософії панувало вузьконормативістське розуміння права як сукупності норм, встановлених або санкціонованих державою, які тримаються на примусі тієї ж держави. І тільки починаючи з 70 років відбувається розширення вузьконормативістського підходу за рахунок включення до правових питань проблеми прав та свобод людини, правосвідомості, намічаються спроби відмовитися від ототожнення права з державними приписами.25 Завдяки появі нових робіт з правової тематики  пробиває собі дорогу плюралізм у підходах до розуміння права – поруч із нормативістським розуміння формується морально-правова теорія (право як система загальнообов’язкових усвідомлених суспільством понять про право та обов’язки) та соціологічна – правом є суспільні відносини.

Зупинимося детальніше на аналізі сучасної філософії права. Поняття сучасної філософії права охоплює філософію права кінця ХІХ і ХХ століття. Основною характеристикою філософії права цього періоду є те, що в ній немає одного генерального напрямку, а існує плюралізм поглядів і тенденцій. У зв’язку з цим зауважимо, що особливою новизною відзначається такий напрям філософії права, як соціологізм, основним постулатом якого є визнання того, що здійснення права відбувається в соціальному контексті і, того, що розуміння права можливе лише в контексті соціального. Право розглядається не як статичний набір норм, а як процес, як соціальна дія людей. Воно “живе” в судах, адміністративних та інших органах, реалізуючись в ході здійснення, трактування, застосування і створення соціальних норм з юридичною силою дії, які забезпечуються правовою санкцією політично організованого суспільства. Соціальні норми не функціонують автоматично, їх дієвість залежить від їх використання та інтерпретації людьми. Класичний, в особі О.Конта, Е.Дюркгейма, М.Вебера і П.Сорокіна, та новітній (Т.Парсонс, Р.Мертон, Н.Луман) соціологізм привабив правознавців і філософів полемікою з аналітичними настановами попередньої філософії права, критикою теорії суспільного договору, яка поєднувалася з визнанням звичаєвого права як історично висхідного порядку; розумінням права як функції координації суспільства, доповнюючи взаємодію економічних і політичних сил, які впливають на формування права, а також впливом духовних сил – моралі, релігії.

Під впливом соціологізму сьогодні все менше зусиль концентрується на проблемі визначення сутності права. Право не розглядається як автономна сфера норм і абстрактних уявлень про належне, а розуміється як інтегрована частина соціокультурної реальності. Щоправда, дискусії з цієї проблеми тривають і єдиного погляду ще не вироблено. Відмінності в розумінні сутності права виявляються як в національному аспекті (англосаксонський реалізм вважає правом судове рішення щодо кожного конкретного випадку, яке надалі стає прецедентом; скандинавський позитивізм розглядає право інституційно орієнтованою дією); так і залежно від належності до тієї чи іншої філософської школи (екзистенціалісти стверджують, що право безпосередньо пов’язане з мінливими умовами людського існування; неотомісти правом вважають справедливе рішення суду, яке є адекватним соціальній ситуації).26

Сучасний стан розвитку національного суспільствознавства тісно пов’язаний з процесом інтенсифікації та розширення досліджень з філософії права. Свідченням цього є поява нових навчальних посібників та підручників, публікацій, запровадження відповідних навчальних курсів у вищих навчальних закладах, підготовка кандидатських та докторських дисертацій, відкриття спеціалізованих вчених рад.

Сьогодні ми є свідками глобальних процесів, які відбуваються у вітчизняному суспільствознавстві. Вважаємо, що причиною такого стану речей є усвідомлення необхідності перегляду попередньої світоглядної доктрини та пошуки нових соціально-філософських парадигм, а відповідно до цього плюралізація методологічних підходів до розв’язання філософсько-правових проблем. Спробуємо окреслити основні питання сучасної вітчизняної філософії права.

 

27