ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Визначальною для сучасної філософії права є ідея гуманізації.

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

Визначальною для сучасної філософії права є ідея гуманізації.

 Розробка цієї проблематики є нагальною потребою сучасності. Право набуває людиномірного характеру, що проявляється у визнанні людини точкою відліку філософії, яке проектується у визнанні філософією права своїм ядром права людини, оскільки уявлення про право, які панували донедавна у вітчизняній науці, і які грунтувалися на нормативістському праворозумінні та на єдності права і держави призвели до імперативності права, бачення права як позитивного (в розумінні приписів законодавця), а звідси – до ігнорування правових механізмів захисту прав людини (суд, адвокатура).

Ще Кант вказував на таку специфіку філософського знання як його зорієнтованість на людині. Незалежно від того, як ми розглядаємо філософію – як знання, як переконання, незалежно від набутої нею форми, незалежно від матеріалу, який аналізується, – висхідною і кінцевою метою філософії є людина. Тому предметом філософії права є людина, її буття в контексті соціального. Тоді як об’єктом філософії права є ідея права, яка супроводжувала людство на протязі всього його існуванням, та специфічні вияви цієї ідеї в реальності в той чи інший період часу.

Що стосується проблеми предмету філософії права, то вона окреслюється в межах понять справедливість, рефлексивність, гуманність (тобто людських вимірів правових істин). Тому відповідь на питання про предмет філософії права передбачає відповідь на питання – що таке право?, і залежить від філософської орієнтації дослідника, яка в свою чергу пов’язана з онтологією і сутністю права. Стан розвитку філософсько-правового знання в межах пострадянського простору, в основному, відображає світову тенденцію розвитку філософії права. Суть цієї тенденції полягає у відсутності одного магістрального теоретично-методологічного напрямку дослідження та наявності онтологічного плюралізму, зумовленого потребою сучасної людини в розробці нових метафізичних горизонтів буття. Тому наукова  література з філософсько-правових питань являє собою широку палітру поглядів, думок і установок, тому сьогодні і не існує загальновизнаного предмета філософії права.

Найхарактернішим напрямом вітчизняної філософії права є феноменологічний напрямок, який за предмет дослідження бере феномен людського життя, а предметом філософії права вважає стан духовного життя людини. Реалізація духовності людини передбачає її вихід за межі обмеження людського буття.27 Один з крайніх варіантів цього напрямку постулює “монадність” людини, яка здатна на самодостатнє, ізольоване існування. Так Л.В.Петрова у “Нарисах з філософії права” сутність права вбачає у свободі волі людини, а сама ідея свободи волі розглядається нею як предмет філософії права.28

С.І.Максимов в межах екзистенційно-феноменологічного напрямку  розглядає право як спосіб співіснування людини із собі подібними.29  Для П.Рабіновича “філософія права – це система найзагальніших знань про онтологічну природу і соціальну сутність права.”30

Відчутним є сьогодні і гносеологізм в філософії права, який знаходить своє вираження у співвідношенні гносеології правознавства та філософії права. Не можна погодитися з Д.А.Керимовим, який у “Предметі філософії права” стверджує, що загальна теорія права складається із двох складових – соціології права та філософії права, а філософію права представляє як “симбіоз загальної філософії і соціології права”31. Виходячи з такого розгляду міждисциплінарного положення філософії права, Д.А.Керимов дає визначення і предмету філософії права: “… визначення її (філософії права – Л.В.) предмета передбачає з’ясування співвідношення і взаємодії з цими науками (соціології права і загальної філософії), що дозволяє виявити спільність і відмінність їх призначення та ролі в пізнанні права”, і ще: “предмет філософії права можна охарактеризувати як розробку логіки, діалектики і теорії пізнання правового буття. Ця наука має не тільки те важливе значення, що розкриває механізм регуляції пізнавальної діяльності вченого, спрямовує правильним шляхом дослідницький процес, оптимізує і раціоналізує його, але в контексті культури, що історично розвивається, є показником досягнутого рівня самосвідомості загальної теорії та її пізнавальних потенцій”32 подумати про подвійне джерело філософії права – як самоусвідомлення теорії права і як частина філософії. Отже, Д.А.Керімов визнає за філософією права тільки методологічно-пізнавальну функцію.

Такої точки зору дотримуються і вітчизняні представники філософії права В.Чефранов та Л.Петрова, які, продовжуючи аристотельівську традицію розуміння статусу філософії у відношенні до інших наук, стверджують, що “філософія права, будучи основоположною наукою, тобто системним поєднанням принципових логіко-гносеологічних, онтологічних тощо знань, також надає досліднику-юристу можливість і засіб перевірити, чи придатний вибраний ним метод для дослідження мети – уточнить цитату. Філософія права підтримує в юриспруденції живий критичний дух”.33

Варто згадати ще про одного прихильника точки зору Д.Керимова А.Козловського, який у праці “Гносеологічній природі правознавчого процесу” зводить пізнання до сутності права та визнає його глибинною характеристикою останнього. Внаслідок цього онтологічна субстанція права є результатом того, яким методом це право досліджувалося. Для А.Козловського метод є моделлю права, бо “метод визначає все”. “Ми завжди отримуємо право таке, яким методом ми його відкрили та дослідили”.34

І ще б хотілося вказати на співвідношення філософії права та загальної теорії права. Вітчизняна філософсько-правова думка займається сьогодні проблемою демаркації філософії права – намагається встановити критерії, завдяки яким би стало можливим визначення міждисциплінарного статусу філософії права. Новітня західна філософія не знає такої проблеми, оскільки все більше тяжіє до системного розгляду проблем соціального. І все ж віддаючи данину вітчизняним пошукам “місця” філософії права під сонцем, хотілося б, перефразовуючи Б.Рассела, сказати, що філософія права займає нічийну територію між філософією і теорією права разом з юриспруденцією*. Хоча сьогодні ми можемо констатувати про міждисциплінарне положення вітчизняної філософії права, поза її проблемно-предметний статус залишається нез’ясованим. Причинами такого стану речей у вітчизняній науці може бути і довготривале панування “істматівських” теоретичних і методологічних установок, і перервана культурна традиція, і дещо поки що учнівське “відкриття” і освоєння теоретичної спадщини та сучасної західної літератури.

Як суто філософська дисципліна філософія права неможлива, оскільки віднайдення “граничних” основ права не є плідним без аналізу та рефлексії щодо предметних форм права. Свій категоріальний апарат філософія права формує за рахунок запозичення як філософської, так і правової лексики.

В ході історичного розвитку змінювався і статус філософії права, змінювалися погляди на філософію права як на напрямок дослідження і як на специфічно-теоретичний підхід. Теж саме можна сказати і про міждисциплінарні зв’язки філософії права, про її місце між філософією та юриспруденцією, а під юриспруденцією будемо розуміти діяльність, основне призначення якої є обслуговування механізму функціонування та розвитку права. Якщо найяскравіше “філософський характер” філософії права проявився у філософії права Гегеля, який визначав її як “філософське осмислення всієї соціально-політичної дійсності (з широким застосуванням правових категорій)”35, то пізніше вона поступово стала розглядатися як спроба дати відповідь на філософському рівні на питання: що таке право? Поступова юридизація філософії права призвела до того, що на початку ХХ століття вона стала розглядатися в руслі диференціювання юридичної науки.36

Хоча і в ХХ столітті є автори, які визнають філософський характер філософії права. Наприклад, Р.Н.Бек в "Perspectives in Social Philosophi Realings in Philosophie Sourcek  of Social N Y 1967 розглядає філософію права, як і політичну філософію як синоніми соціальної філософії, яка, в свою чергу, є “філософською критикою соціального прогресу щодо принципів, які лежать в основі соціальної структури і функцій суспільства”37

Філософія права зберігає і розвиває здатність права до критичної саморефлексії, а все розмаїття підходів до вирішення філософсько-правових питань стримує тенденцію до чергового монометодологізму. Аналіз сучасної філософсько-правової літератури свідчить про наявність в ній різних підходів до визначення права та його призначення. Особливо розрізняється протиставлення ціннісного підходу до права та логіко-понятійного або раціоналістичного. Кожна з цих методологічних установок претендує на принципову важливість, як досягнення об’єктивності наукового пізнання.

Але залишається незаперечним факт формування нових підходів у філософії права, який відбувається в руслі нових підходів філософії, адже кожний філософський напрям характеризується фіксацією свого проблемного поля, наявністю своїх методів, виокремлення філософської “компетенції”.38 Звичайно, ми не можемо говорити про безпосереднє застосування положень філософських напрямів до правової дійсності. Висхідні принципи та ідеї філософських напрямів трансформуються і модифікуються в сфері філософії права. Оскільки розвиток філософсько-правового знання носить кумулятивний характер, то кожна нова філософсько-правова концепція збільшує загальну різноманітність можливих систем світоглядів.

 

 

 

28