yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Право->Содержание->Культурологічні перспективи поняття “європейське”.

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

Культурологічні перспективи поняття “європейське”.

Поняття “європейське” значно молодше за віком від поняття “право” і пов’язане воно з процесом ідентифікації європейця  як усвідомлення індивідом (чи групою) себе як певної єдності, на засадах виникнення самостійної якості, здатної концентруватися у категорії “ми”, утворюючи певну відмінність від “не-ми”. Ідентичність - категорія історична, яка бере свій початок у часі. Але факту ідентичності передують конкретні історико-культурологічні передумови. Для поняття “європейське” такою передумовою була культура Античності, яка поєднувала в собі три знаменні віхи у розвитку людства – грецьку філософію та право, римське право та християнство, які знайшли подальший розвиток  на грунті варварських звичаїв.* Ось що думає з цього приводу відомий німецький

*Е.Трельч вважає, що своєрідність європейської культури полягає у поєднанні конструктивного начала наукового раціоналізму греків, строгої систематизації права у римлян та у створенні автохтонних сил Заходу в результаті вільної праці і росту середньовічного міста. Див. Е.Трельч “Историзм и его проблемы” с.617. А про значення римського права для європейського права на стадії формування російський історик права А.Стоянов писав: “Війна і схоластичні мрійництва поглинали діяльність більшості в середньовічному суспільстві. Груба сила, мертвонароджені умствування були панівними явищами. А, між іншим, розум людський потребував здорової їжі, позитивних знань. Де було шукати їх?.. Взагалі можна позитивно і неупереджено сказати, що римське право було самим практичним і здоровим продуктом людської думки в той час, коли європейські народи стали відчувати в собі жагу знань… Вчені школи римського права як орган юридичної пропаганди були необхідними за таких умов”. Стоянов А. Методы разработки положительного права и общественное значение юристов от глоссаторов до конца ХVІІІ столетия. Х., 1862, С. 250-251.

філософ Ернст Трельч: “Європейський світ складається з античності і сучасності, із давнього світу, який пройшов усі ступені від примітивної стадії до надкультури, і із нового світу, котрий формувався у романо-германських народів з часів Карла Великого і також пройшов усі ступені. І ці різні за своїм смислом і розвитком світи настільки проникли один в одного і настільки зрослися в історичному спогаді і континуумі, що сучасний світ, не дивлячись на свій зовсім інший дух, якнайтісніше пов'язаний з античною культурою, з її традицією, правом і державним устроєм, мовою, філософією і мистецтвом”.10

Якраз християнство протягом Середніх віків згуртовувало різнорідне населення теперішньої території Європи, здійснюючи функцію духовної єдності, задаючи певні культурні параметри розвитку. “Християнство всотало в себе цінності античних Греції і Риму і передало їх європейським народам, які формувалися. Через концепцію людської особистості, вільної і відповідальної, воно заклало основу вчення про права людини; послідовно проводячи розмежування між світською та духовною владами, створило передумови формування громадянського суспільства та індивідуальної свободи. В лоні середньовічного християнства склались найважливіші форми європейської цивілізації. Це, перш за все, місто, яке проходить у своєму розвитку декілька ступенів обмирщення: із поселень біля храму або монастиря – резиденції єпископа і капітула – воно, з розвитком товарно-грошових відносин, перетворюється в центр господарчого життя, який управлявся міською комуною. Монастирі були центрами вченості, при них виникали кафедральні школи, найславетніші ставали міжнародними центрами, перетворювалися в університети”.11

Єдність християнського світу визначалася “тотальною” духовністю всього суспільного життя, строгою ієрархічністю, символічністю та єдиною “діловою” мовою – латиною.

Але окрім духовних передумов для згуртованості Європи саме як “європейського”, була й ще одна причина – постійна зовнішня загроза для існування християнського світу, а звідси – нагальна потреба самозбереження. Із “шести форпостів” європейської цивілізації (Тойнбі) найбільш “дієвим”, точки зору, яку ми розглядаємо, було мусульманство. Протистояння світу мусульман навіть згуртувало католицьку та православну Європу. Т.А.Фадеева вважає, що російсько-турецькі війни ХVІІІ століття є продовженням відстоювання своєї “європейськості”.12

Христові походи, з метою звільнення гробу Господнього від невірних, сприяли процесам інтеграції європейських народів і, як наслідок, появі такої спільноти, яку прийнято називати “європейською”. Поява терміну “Європа” та широке його застосування у слововжитку припадає на ХVІІ -ХVІІІ століття, що знаменує заміну ним поняття “християнська цивілізація”. Послаблення позицій “християнської цивілізації” пов’язане з об’єктивними умовами: виникненням національних держав з їх обов’язковими атрибутами – національною мовою та національними традиціями, поширенням ідей Реформації та втратою примату духовної влади над світською.

І все ж, не зважаючи на територіально-національну диференціацію своїх складових частин, Європа сприймається як певна цілісність. На наш погляд, суть такої цілісності полягає в єдності культурно-інтелектуальної спрямованості, вибудуваної на загальних історичних, світоглядних засадах як базових реалій, в контексті яких і відбувається ідентифікація європейця себе саме як “європейського”. Відомий представник “державницької школи” в історіографії Іван Лисяк-Руданський так характеризував “європейськість”: “Для історика Європа – це щось більше, ніж великий півострів євразійського суходолу; вона – сім’я народів, які, не зважаючи на політичну роз’єднаність та часті жорстокі антагонізми в минулому, поділяють культурну та суспільну спадщину. Не все, що географічно розташоване в Європі, належить до неї історично. Наприклад, колишня Османська імперія, що впродовж кількох століть займала велику частину європейського континенту, напевне не входила до складу європейської культурної спільноти. Це ж стосується і мусульманських держав середньовічної Іспанії. Більшість істориків погоджуються з тим, що Московщину - Росію ХIV - ХVII століть не слід вважати за європейську, за своєю суттю, країну. Загальновідомо, що “європеїзація”, чи пак “окциденталізація”, Росії настала одразу після реформ Петра І.”13

 

5