yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Право->Содержание->“Європейське право” як явище історико-культурного ряду.

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

“Європейське право” як явище історико-культурного ряду.

 Історично початок процесу ідентифікації європейця припадає на епоху Відродження, а початок формування європейського права позначений ХІІ-ХІІІ століттями. Як особливий тип права воно складається під впливом низки історико-культурних чинників, найголовнішими серед яких є – відродження ідеї ролі права як одного із регулятивів суспільства, як втіленням норм розуму, поширенням ідей римського права як відповідного божественним законам і заснованого на розумі (це положення було доведено Фомою Аквінським), усвідомленням необхідності упорядкування суспільних відносин на основі права, яке спиралося б на справедливість, осягнути яку можна за допомогою розуму. Утвердження європейського права, як особливого типу права, полягає у єдності культури, як спрямованості духовно-інтелектуальних зусиль на автономію права в суспільному житті та визнанні права суспільною цінністю, призначення якої полягає у сприянні прогресу та стабільності в громадянському суспільстві.

Виникнення європейського права безпосередньо пов’язане з розвитком культури християнської цивілізації – із десакралізацією книги та поширенням писемності; появою нових видів доказів (писемні докази) на відміну від випробувань (“судів Божих”); із виникненням та діяльністю університетів, зусилля яких концентрувалися на пошуках практичної справедливості та орієнтованих на визнання права як належного.*

Європейське право виникає як певний тип мислення, основою якого було як відроджене римське право, так і звичаї варварів, а тому є всі підстави стверджувати, що європейське право вбирає в себе як ідейні джерела культуру античності та культуру середньовічного християнства.

Традиційним є поділ європейського права на “сім’ї” – романо- германську та англосаксонську. На нашу думку, таке протиставлення не є коректним, хоча структурно вони між собою розрізняються, але їх єдність полягає у відношенні до права, у визнанні його цінності та ролі в суспільному житті. Європейське право характеризується: розумінням  права як засобу соціальної організації, трактуванням права як сфери людської свободи, розумінням закону як можливості діяти, визнанням високого ступеня індивідуалізму, наявністю інституту прав людини. На противагу європейському, праву шаріату теж відоме поняття права людини, але основною концепцією мусульманського права є ідея не стільки прав людини, скільки ідея покладених Аллахом на людину обов’язків. Народи Африки, Океанії, деяких країн Азії користуються нормами звичаєвого права, основною тезою якого є визнання вияву права людини тільки в етнічній групі, до якої вона належить, і не визнання за особистістю індивідуальних прав.

*Процес десакралізації книги супроводжував і інший процес – процес раціоналізації методів інтелектуальної діяльності, в 1215 році V Лютеранський собор заборонив ордалії під впливом поширення письмових  текстів як основного виду доказу, ХІІІ століття для Західної Європи це період систематизації кутюм; винайдення в ХІV столітті книгодрукування сприяло тиражуванню письмових текстів, що привело до корінної зміни менталітету європейця, який, переборюючи майнові і станові розшарування, став сприйматися як людина, яка читає і пише.

 

Особливість розуміння європейського права як своєрідного культурно-історичного феномена полягає у відтворенні базових смислових ліній, які забезпечують цілісність предмета, який досліджується, з метою чіткої фіксації культурно-історичних орієнтирів. Європейське право як культурний феномен характеризується особливим типом мислення, зусилля якого концентруються на раціональному осмисленні дійсності, а звідси примат раціонального над іншими формами  пізнання. Ортега-і-Гассет пов’язує виникнення європейської раціональності з ім’ям Сократа, бо “Сократ першим дав собі звіт у тому, що розум – це новий універсум, більш досконалий, який перевершує той, який ми спонтанно виявляємо навколо себе... Ні наше оточення, ні наш внутрішній світ не дають тієї надійної точки, котра могла б стати опорою нашому уму. Навпаки, чисті поняття... утворюють клас нерухомих сущих, досконалих і точних”.14 Розуміння права як розумного начала в європейській традиції проходить в межах осмислення розуму та його виявів у історичній ретроспективі – від логосу стародавніх греків, через іудейське “тора” як утвердження благого життя, через християнський Lux (світло) до розуму як метафізичної сутності людини та “життєвого” розуму у постметафізиці. Тому природним є розуміння та сприйняття закону (як правового явища) як вияву розуму – чи то природної мудрості, чи як прояву Божественного розуму, або свідчення мудрості законодавця. Свого часу Декарт демістифікує поняття “розум”, і воно розуміється не як частка Божественного розуму, а просто bon sens, тобто здоровий глузд, який рівною мірою притаманний усім людям. Юридичний світогляд оголошується еталоном правозастосування рівної міри до всіх, тобто до різних людей, що підкріплюється філософським обгрунтуванням – люди рівні як розумні істоти.

Європейське право характеризується логічністю, яка проявляється в структурі правових систем, – поділ на приватне та публічне право (у англосаксонському праві – загальне право та право справедливості), в існуванні норм права як загальних правил поведінки, у визначеності, очевидності та ефективності процесуальної діяльності. Отже, європейське право, засноване на раціональних принципах та логічно не суперечливих доведеннях, є ефективним засобом регуляції міжіндивідних відносин.

Європейське право сьогодні є розвиненим позитивним правом, яке найбільш послідовно та детально відчуло на собі вплив класичного раціоналізму. Починаючи з кодексів Наполеона, право знаменувало собою наступ на “живе право” та перетворення права у силу, яка тісно пов’язана з державою, а інколи і служить для задоволення інтересів держави. Право, на відміну від інших форм духовно-практичного освоєння дійсності, є консервативним та інертним явищем соціальної дійсності. Позитивне право, під впливом класичного європейського раціоналізму, претендує на побудову завершеної системи, яка знаменує собою встановлення кінцевих аксіом-істин. Як найраціональніша сфера діяльності людини, право несе на собі відбиток механістичної методології.

Європейське право сьогодні є невід’ємним від держави (мова не йде про пріоритетність права над державою, чи навпаки). З ХVІІ століття, з моменту утвердження механіцизму, право і держава ще й сьогодні розглядаються як механізми, тому доцільно було б розглянути  основні культурно-інтелектуальні засади формування сучасного права.

Як відомо, ХVІІ століття стало “осьовим віком” (Ясперс) в історії європейської людності, оскільки створення нової наукової картини світу, пошуки нової методології наукових досліджень, розвиток національних держав, природничо-наукові відкриття, географічне “розширення Землі”, все це сприяло формуванню нового підходу до вивчення та дослідження соціальних явищ, одним з яких є право. * Якщо прийняти на віру твердження, що вся Європа складається з подій, які в ній відбуваються, і ці події завжди є подіями розуму, то цілком зрозумілим є значення

ХVІІ століття для розвитку Європи та європейського права. Особливо вдало світоглядну ситуацію того часу охарактеризував Є.Спекторський як прагнення створити науки природні, в троякому розумінні слова “природне”: “по-перше, як вільного від всього надприродного, по-друге, як раціонального, заснованого на чистому розумі, або як тоді висловлювалися, “природному світлі”; і насамкінець, по-третє, як можливість виникнення більш узгодженого з новітніми досягнення тогочасного механічного природознавства. В такому розумінні новатори намагалися створити не тільки природну фізику, але також природну політику, природне правознавство, природну етику, і навіть природну  теологію”.15 Природність вживається тут не в розумінні чогось такого, що протиставлене штучному, рукотворному. Виходячи із світоглядних настанов механістичної картини світу, природна закономірність трактується як майстерно зроблений механізм. Цілком закономірними та своєчасними були вчення Декарта про людину як машину, вчення Гоббса про державу як витвір людського мистецтва. Уподібнення держави

*Велику роль у цьому відіграла заміна схоластичного і метафізичного арістотелівського природознавства ідеями Коперника, Кеплера, Галілея, Ньютона. Є.Спекторський говорить про новий світогляд, “який намагався зрозуміти і вивчити людські справи in genera natural і який, відповідно до цього, на відміну від попереднього специфічно морального, міркуючого про все in genere morum, можна назвати переважно світоглядом фізичним: антропоморфічний, ієрархічний і теологічний погляд на всесвіт змінився розумінням його як єдиного, однорідного цілого”. Див. Вказану працю Є.Спекторського. С.381. Зауваження Є..Спекторського перегукується з зауваженням Коперника про те, що саме нові фізичні відкриття сповнені моральних наслідків і що попереднє положення людини в світі сильно похитнулося Леопарди. Коперник и солнце. с169 в Диалоги и мысли М 1908

 

автомату є наслідком універсального механістичного детермінізму, так само як і питання внутрішньої політики – особливо система механічних противаг, яка в політико-правовій сфері одержала назву “розподіл влад”. Найбільш повно охарактеризував епоху механіцизму Карлейль: “А тепер людину душить, гірше будь-якого жаху, геній механіцизму… На землі і на небі вона не може бачити нічого, окрім механізму: вона нічого більше не боїться, ні на що більше не сподівається”.16

Під впливом новаторів-правотворців формується нова теорія позитивного права, яка працює ще й сьогодні. “Позитивне” в цьому випадку розуміється як відносне, штучне, встановлене людьми. Таким чином, головним  джерелом чинних правових норм у громадянському суспільстві проголошується закон, як щось довільне, встановлене державною волею, на відміну від вічного закону розуму та давнього закону держави, а звідси виводиться існування суспільства, яке взаємопов’язане з існуванням юридичних законів, що розуміються як волевиявлення, наказ державної влади, а тому раціональність закону випливає з розуму держави (бо держава є “смертним Богом”), а це в свою чергу робить можливим переведення таких феноменів як релігія та мораль у підзаконну чи позазаконну сфери. Громадянське, кримінальне право, вся юриспруденція оголошуються справою держави і породженням її законодавчих імперативів. Відправлення правосуддя відтепер означає застосування законів до окремих випадків шляхом інтерпретації, не піддаючи їх критиці, а суддя із “філософа закону” стає прагматиком. Теорія позитивного права, вироблена ще в ХVІІ столітті, знайшла своє продовження у наступних поколіннях правознавців як теорія, яка зуміла звести істину і дійсність права до законодавчого припису державної влади. Теорія позитивного права не суперечить теорії природного права, як це здається на перший погляд, а навпаки, вона є її продовженням. Право розглядається як

сила,* що дозволяє зайняти йому місце в “реальному ряді”, що призводить до трактування позитивного права як юридичного автоматизму: воно носить формальний характер в межах окремої держави, воно не вічне, має часові обмеження, які окреслюються моментами відміни чи заміни норм новими, воно знаходить виправдання для себе у обгрунтуванні себе як показника автономної самоорганізації громадянських суспільств, які регулюються природним законом самозбереження людей.

Відповідно до духу позитивного раціоналізму Нового часу головним завданням інтелектуалів того періоду було не тільки створення нових наук за допомогою розуму, а також і удосконалення розуму за допомогою тієї чи іншої науки. Найбільш надійною опорою вважалося природознавство, а особливо математика з використанням та застосуванням геометричного методу. Геометричний метод повинен був слугувати не лише демонстрації, не лише доведенню, але й формувати предмети наукового пізнання. Одним із прийомів геометричного методу є конструкція, яка займає важливе місце при з’ясуванні сутності європейського права. Отже, конструкція, як прийом, дозволяє пізнавати властивості предметів наукового пізнання, речей, творячи їх умоглядним чином з елементів власної свідомості. Перенесення геометричного методу, зокрема прийому умоглядного конструювання, в суспільні науки вважалося необхідним для того, щоб надати їм більшої точності. Щоб світ “установлений”, світ штучно створений не дуже дисгармонував із світом природним, його потрібно було схематизувати відповідно до геометричних образів. Найповніше застосування цей прийом, який і сьогодні є вживаним, знайшов у

*Поняття, з якими працює натурфілософія Арістотеля – субстанційна форма, властивості, якісні зміни; відкидаються, їх замінюють матерія, закономірно діючі сили, переміщення речовин, сила. Принципи пояснення через число, рух, закон. Природа розуміється як система закономірного руху частинок маси.

 

правознавстві. Звичайно, було б помилкою стверджувати, що юридична конструкція була породженням ХVІІ століття. Оскільки перетворення будь-якого фактичного відношення у відношення юридичне та підведення факту, події під норму, це вже і є юридична конструкція. Але методологічне обгрунтування конструкції та розширення сфери її “застосування” відбулося якраз у вказаний період. До найбільш важливих досягнень конструкції того часу відносяться: – розробка вчення про фізичні та юридичні особи (або як їх тоді називали, прості та складні моральні особи) та вчення про державу як юридичну особу.

У ХІХ столітті продовжувалася робота новаторів в руслі розгляду права як волевиявлення держави. Право було визнане волею класів, і це породило юридичний позитивізм. Але суттєво змінюється трактування суспільства, соціологізм ХІХ століття визнає суспільство компактною  масою соціальної матерії, наділяє його всемогутністю, підкоряючись йому і обожествляючи його, і внаслідок цього суспільство втрачає свій юридичний характер і одержує метафізичний зміст.

Хоча закладені ще за Нових часів принципи права продовжують існувати й сьогодні, але право в такому вигляді, в якому воно проіснувало століття, все частіше піддається критиці. Сьогодні ми говоримо про кризу європейського права, яка виражається у абстрактності та формальності правових норм, у “винесенні” суб’єкта права “за дужки”, у подальшій регламентації та деталізації правових вимог, які в кінцевому підсумку не охоплюють усе розмаїття людського життя і створюють необхідність внесення до них життєвих компонентів.

У чому ж саме полягає криза права? Щоб дати відповідь на це запитання, необхідно звернутися до історії розвитку європейського права. Звичайно, ми зробимо це схематично, оскільки ця проблема є темою окремого дослідження. Отже, обмежимося лише невеликим екскурсом в історію права. Коли ми говоримо про історію права, маємо на увазі, що розвиток цей жодною мірою не можна представити лінійно, начебто цей розвиток передбачає послідовну зміну природного права позитивним (щось на кшталт циклічної теорії цивілізацій). Під природним правом будемо розуміти право, засноване на трансцендентних принципах (метафізичний Розум, Благо, Справедливість), на системі понадмирських цінностей, які в реальному житті трактуються як вияв Божественного розуму – Логосу, Природи, християнського Бога. Норми такого права визнаються абсолютними, незмінними, сакральними, вони є виразом справедливості і мудрості Бога, тоді як норми позитивного права є штучними, створеними людьми, вони є засобом для підкорення однієї групи іншій чи класу. Норми такого права мінливі, невічні, умовні, інколи носять характер “подвійної шкали цінності”, вони повністю утилітарні, тобто позбавлені трансцендентності. Покарання у позитивному праві є воздаянням по заслугах, перевихованням злочинця, тоді як у праві духовному воно трактується через поняття гріха. Для природного права характерні пошуки людиною міри та оцінки проступків ззовні. Середньовічні пенітенциалії (покаянні книги) накладали на людину покарання і, як тільки епітимія була виконана, людина вважала себе примиреною з Богом, церквою, суспільством, із самою собою, в противному випадку її очікували розкаяння або докори сумління.

Отже, перейдемо безпосередньо до фактологічного матеріалу. У греко-римському праві до V століття до н.е. переважало jus divinum, тобто божественне право, яке передбачало застосування божественних юридичних норм, приписаних Богом законодавцям, правителям, суддям. Таким чином, таке право було божественним, а тому священним, покарання злочинця розумілося як спокута. Кінець VІ століття до н.е. знаменує упадок трансцендентного права та появу і утвердження в V столітті позитивного права (цей період тривав до V століття н.е.). Християнство привносить свою інтерпретацію надмирської істини, яка трансформується у правовій сфері у природне право. Право християнської цивілізації є результатом одностороннього договору Бога з людьми.*

Зміна типу права в історії європейської цивілізації тісно пов’язана з ціннісно-смисловим полем кожної історичної епохи. Криза європейського права в ХХ столітті означає девальвацію правових цінностей, конкретизація яких відбувається у правових нормах. Втрата правовими нормами свого “престижу” означає сьогодні тотальну раціоналізацію індивідуальних, групових інтересів, а тому правові норми стають знаряддям у руках сильного. Тому сьогодні право та його норми немислимі без підтримки таких сил, як поліція, тюрма, а точніше – без насилля. Втративши моральну імперативність, правові норми втратили і регулюючу силу. Але груба фізична сила не може забезпечити дієвості права без підтримки ідеально-духовного компонента, яким є трансцендентна цінність. Паралельно з процесом індивідуалізації, процесом становлення особистості, відбувся і процес “деградації” моральних цінностей, тобто, обмирщення трансцендентної, надмирської цінності. Низведення Бога, “смерть” трансцендентної цінності, звільнення людини від моральних імперативів, від абсолютів, прагматизм, війна інтересів – ось чинники правової кризи. Розвінчування людини як вінця природи, недовіра до всемогутності розуму людини, сотово-клітинкові

*Договір з Богом є односторонньою обіцянкою, яка супроводжується покаранням. Тому цілком зрозумілою для того часу є практика ордалій як одного із виду доказів. Кримінальне ж право збагачується злочинами, які носять суто духовний характер – єресь, богохульство. Починаючи з ХІІІ століття, а особливо з ХVІІ століття, і до наших днів – це період панування позитивного права.

 

уявлення про людину не залишають місця святості. Нагальною потребою є створення, “віднаходження” нових абсолютів і універсальних цінностей, які допомогли б подолати стан дезорієнтації. Спробою встановлення, реабілітації трансцендентної цінності є сьогодні визнання цінності індивідуальності. Але про це пізніше.

Особливістю сьогодення є те, що ХХ століття стало свідком і продуцентом ще однієї метаморфози європейського права – виникнення та спроби реального втілення на практиці ідеї “загальноєвропейського дому” та “європейського правового простору”. На думку теоретиків права, ідея “загальноєвропейського дому” повинна спиратися на Декларацію прав людини та громадянина 1789 року. Концепція ж “європейського правового простору” з’явилася недавно, суть її була висловлена президентом Французької Республіки у 1988 році: “Ми не побудуємо Велику Європу завтрашнього дня, таку Європу, яка здатна подолати розкол, який виникає в результаті війни та її наслідків, без загальної юридичної опори. Закладемо ж основи європейського правового простору, який забезпечить на всьому континенті безперешкодне пересування ідей і людей, свободу слова та інформації, повагу прав меншин і т.д.”.17 Створення єдиного правового простору є триетапним процесом: який почався з прийняття Загальної Декларації прав людини, через підписання Заключного акта конференції в Хельсінкі до встановлення нових взаємовідносин у правовій сфері між Заходом та Сходом як виявлення певної культурно-правової загальної платформи на основі усвідомлення глобальних проблем людства.

Право як свобода. Європейське право асоціюється з правом як виявом свободи. Чому саме свобода і як європейська людність приходить до права як масштабу свободи? На перший погляд поняття права та свободи несумісні, якщо право розуміється як веління, інструкція до дії, і зовсім по-іншому сприймається співвідношення право – свобода, якщо право трактується як можливість діяти; “мати право” означає в такому випадку вільно конструювати і програмувати свої вчинки, звичайно ж, у розумних межах. Відповідно до такого розуміння право є безвідносною цінністю суспільства, яке уособлює в собі головні принципи існування людського співтовариства. Право як цінність, як можливість діяти, ефективне лише в тому разі, якщо в поле його дії попадають особистості, а не особи і тим більше не індивіди. Особистість розуміється як готовність та усвідомлення людини визнавати свою відмінність від інших, а внаслідок цього визнання за іншим “інобуття”, за іншою людиною можливості і бажання діяти, уміння вбачати в інших не засіб для досягнення своєї мети, а рівноправних партнерів. Головне призначення права реалізується через відповідь на запитання – як жити серед людей? Думається, що на це запитання стосовно права ми можемо відповісти словами М.Федорова: “Треба жити не для себе і не для інших, а з усіма і для всіх”.18

Розуміння права через особистість є суто європейське явище, вибудуване на засадах цивілізації особистості, тобто на основі суб’єктно-суб’єктних відношень.*

Подієвими віхами становлення особистості в європейській історії були Відродження, Реформація та буржуазні революції. А.Пелипенко та В.Яковенко виділяють культурно-духовні процеси, які відповідають

*Високий ступінь індивідуалізму, визнання цінності особистості дало підстави А.В.Оболонському стверджувати, що європейська цивілізація є персоноцентричною, тобто такою, яка визнає індивіда точкою відліку у суспільстві, на відміну від системоцентризму, з пріоритетом соціальної системи. Див. детальніше Оболонский А.В. Драма российской политической истории: система против личности. М. 1994. с. 183). В цьому плані культура особистості є механізмом ідеального розуміння свого власного образу як можливої модальності самореалізації в культурі. Тому невідчужуваність прав, свобод є необхідними формами культури, основне призначення яких впорядковувати особистісний космос, вибудуваний за принципом діалогічної інтерсуб’єктивності.

описаному подієвому фону – це і збільшення частоти коливань антропного принципу та його криз, це і заміна раціоналізму Просвітництва екзальтованим та емоційним романтизмом, який загострив увагу на суперечностях між соціумом та індивідом.19

Щоб прийти до розуміння права як міри свободи, європейцям необхідно було визнати за кожною особистістю свободу волі, покласти на людину всю відповідальність за її вибір та вчинки. Але визнання свободи волі означало відмову від існування вищої сили (Бог, Держава), здатної регулювати, направляти дії людини, компенсуючи її недосконалість за допомогою насилля, перспектив “вічного” життя або шляхом усе більшої регламентації життєдіяльності людини за допомогою диференціації норм та законів. Останній спосіб є найнеефективнішим, оскільки існування величезної кількості норм, законів ще не означає “панування” права.

Найбільш повно обгрунтування права через поняття свободи було зроблено в класичній німецькій філософії. Кант уперше пов’язав поняття природи людини з поняттями волі, свободи, свавілля. Практичний розум є, у розумінні Канта, свободою, за допомогою якої людина здатна  формувати саму себе, а отже, право як форма практичного розуму є полем творчості для людини. Визнавши існування двох автономних світів – феноменального та ноуменального – Кант визнає за свободою існування у феноменальному світі як свободи внутрішньої – моралі та свободи зовнішньої – право. Тому право, в розумінні Канта, має справу із зовнішніми умовами людського життя, оскільки право має справу лише із вчинками, які пов’язані з примусом. Однак, Кант розглядає право як явище практичного життя, а отже, воно повинне містити в собі принципи практичного розуму. Таким чином, право підпадає під розгляд у руслі практичної філософії, центральним поняттям якої є свобода. В такому контексті свобода розуміється двояко: вона є основою індивідуальної моральності і разом з тим – вона головна мета суспільного життя. Але оскільки індивідуальна свобода може перетворюватися у свавілля, то перешкодою для цього є загальна воля свободи. Загальна воля є основною умовою створення та функціонування правових відносин, але головне призначення якої – санкціонування здійснення індивідуальної свободи в межах незнищення свободи інших. Такою загальною волею у Канта є держава.

Близькою до позиції Канта є точка зору російського вченого Б.М.Чичеріна. Проаналізуємо на прикладі наукової спадщини Б.М.Чичеріна, як трактується свобода російським юристом у контексті права. Взявши за висхідну точку дослідження особистість, Б.М.Чичерін приходить до висновку, що невід’ємною рисою людської природи є свобода. Людина визнається носієм абсолютного, а тому є сама своїм началом і внаслідок цього може бути визнана вільною особою, яка має права. Свобода, в дусі класичної філософської традиції, розділяється Б.М.Чичеріним на внутрішню і зовнішню, перша з яких є безсумнівною цінністю. Внутрішня свобода відображає духовну сторону, моральний світ людини, джерелом яких є розум і воля. Із розуму випливає і свобода волі, яка розуміється двояко: і як свобода від чужого впливу та чужої волі, і як можливість визначення до дії за власним бажанням. Внутрішня свобода, пов’язана з розумом і волею, передбачає як свою протилежність свободу зовнішню, яка в суспільстві обмежується певними рамками. Ці рамки складають зміст права. Для кожного члена суспільства важливо, щоб області, надані свободі кожного, були точно розмежовані і повинні охоронятися законом. У цьому і полягає основне завдання права, бо воно є початком формальним і стосується лише зовнішніх відносин особистості, стосуючись внутрішніх мотивів лише остільки, оскільки вони виражаються у зовнішніх діях.20

Ступінь свободи напряму залежить від форми правління. В одному випадку це може бути гарантоване здійснення проголошених політичних прав і свобод, а в іншому – їх декларування, але фактично грубе порушення прав людини; в третьому – влада, не обмежена жодними законами.

Думається, що доцільним є розмежування свободи, рівності та справедливості у двох площинах – або ці принципи мають статус ідей-ідеалів, відірваних від матеріального світу, або ж вони “обтяжені” часово-просторовою локалізацією, ситуативні, а тому носять компромісний характер і внаслідок цього можуть втілюватися в реальному житті з певними “допусками”. Поняття ідеалу можна проаналізувати через поняття належного. Якщо для традиційного суспільства характерним є принцип – істинне, бо так було (тобто принцип поклоніння перед традицією), то епоха європейської культури пов’язує істинність із належним, а отже й ідеал визначає образ належного. Такого роду ідеали містять в собі ідеї свободи, рівності, справедливості, які лежать поза соціокультурною реальністю. Таким чином, належне є проекцією ідеалу на соціокультурну реальність, і внаслідок цього ідеал є нормою життя індивіда та суспільства в цілому. Належне неможливо верифікувати іманентними засобами, але можна визначити через предикати – належне пояснюється як сакральне, трансцендентне, континуальне, на відміну від сущого, яке є дискретне, іманентне та профанне. Єдність зв’язку належне – суще є основою для презумпування абстрактної рівності в історико-культурній сфері. Ідеологема рівності є незмінним атрибутом належного (рівність перед Богом, природою, законом). Усі конструкції належного вибудовують однаково абстрактну рівність, а тому декларування рівності (не важливо перед чим) поєднується з ідеологічно обгрунтованою нерівністю.

В контексті сказаного стає зрозумілим, чому поняття свободи, рівності та справедливості викликають труднощі та нерозуміння у процесі їх дослідження, а особливо в межах правових досліджень. Тому слова В.Плеханова про свободу як про загадку, яку “сфінкс говорив кожному… з мислителів: розгадай мене або я зжеру твою систему”, перегукуються з гегелівським твердженням про ідею свободи як про те, що “про жодну ідею не можна з таким повним правом сказати, що вона невизначена, багатозначна, доступна найбільшим непорозумінням і тому дійсно їм підвладна, як про ідею свободи, і ні про жодну не говорять, звичайно, з таким малим ступенем її розуміння”21. А Кант стверджував, що не існує чіткого наукового доведення свободи (як і Бога) в межах природної необхідності. Однак, те, що не можна довести в межах чистого розуму з його антиноміями, маже бути прийняте на віру в сфері практичного розуму.

Діапазон розуміння категорії свободи надзвичайно широкий – від повного заперечення самої можливості свободи вибору (біхевіризм) до обгрунтування “втечі від свободи” в умовах індустріального суспільства. Ідея свободи в західноєвропейській філософії висвітлювалась у двох планах – в онтологічному і в гносеологічному, а найчастіше, на їх стикові – як пізнана необхідність (стоїки, Спіноза, Гегель).

Багатозначність трактувань цього поняття призвела до того, що стала можливою теоретично обгрунтована беззмістовність цього поняття. Наприклад, Е.Кассірер у “Техніці сучасних політичних міфів” оцінював поняття свободи як одне із самих туманних і двозначних не тільки в філософії, але і в політиці.

Тому було б доцільно розглянути співвідношення свободи та несвободи в праві, свободи та відповідальності, взаємозалежності свободи та вибору. Залишимо не розглянутими такі види несвободи, як “тварність” людини, патерналізм та різні види духовної залежності, а з’ясуємо несвободу через призму таких правових явищ, як звичай і закон. І закон, і звичай уже задані наперед кожній людині, окреслюючи таким чином можливе поле дії, а тому сприймаються  як об’єктивна реальність. Право, у вигляді звичаїв та законів, існує до народження кожного окремого індивіда, воно є традицією, а тому право для індивіда незаперечний факт, явище, яке зберігає свою реальність незалежно від уподобань цього ж індивіда. Традиційність права, а отже, і звичаїв та законів породжують сприйняття їх “на віру” та виконання їхніх вимог внаслідок того, що вони є законами і звичаями. Такий стан речей дозволив Мішелю Монтеню ще в ХVІ столітті прийти до висновку: “Однак закони користуються загальною повагою не внаслідок того, що вони справедливі, а лише тому, що вони є законами. Таке містичне обгрунтування їхньої влади, а іншого у них немає, а втім, і цього їм недостатньо. Часто закони створюються дурнями, ще частіше людьми, несправедливими через свою ненависть до рівності, але завжди людьми – істотами, які діють метушливо і непослідовно”.22 І закон, і звичай задають певну “парадигму” поведінці людини, яка підпадає під їхню дію, адже ще стародавні греки говорили, що “прекрасно коритися законам своєї країни”, а Мішель Монтень стверджував, що “можна жалкувати про кращі часи, але не можна втекти від свого часу; можна мріяти про інших правителів, але коритися, не дивлячись ні на що, доводиться існуючим”.23 Тому вважається за краще слідувати звичаям, а не чинити на власний розсуд. Обмеженість варіантів дій і є несвободою у правовому відношенні. Неможливість виходу за означений периметр дій характеризується наявністю вибору в полі бінарності правових вимог як правового та неправового. Коли ж ми говоримо про детермінацію поведінки людини правовими нормами, свобода проявляється у тому, що людина дозволяє або не дозволяє бути ними детермінованою. Свобода тісно пов’язана з відповідальністю за свою долю, а відповідальність означає для людини бути вибірковою. І слова М.Шелера про право людини вважатися винним є яскравим свідченням відповідальності та вибору у праві. Відповідальність  залежить від вибору існуючих можливостей, оскільки життя людини є постійним напруженням між належним і сущим, між об’єктивним і суб’єктивним, то вибір є своєрідним зняттям цього напруження.24

У людини, яка включена в соціально-правовий контекст, поведінка детермінується і обумовлюється усталеними у суспільстві звичаями, звичками і законами. Але ми повинні мати на увазі, що закони не можуть повністю визначати поведінку людини, за нею залишається право “свободи волі”, яке проявляється  трояко: у ревносному сприйнятті та виконанні правових норм та законів, у “флегматичному” відношенні до усталених вимог поведінки та у повному запереченні і несприйнятті законів і звичаїв. Тобто, за людиною в сфері дії правових вимог залишається поле, в якому можливий її власний вибір.

Якщо повернутися до проведеного розмежування ідей-ідеалів та ідей-компромісів свободи, рівності та справедливості, то було б доцільно розглянути, яким чином вони працюють у праві, постійно маючи на увазі, що право є одним із способів духовно-практичного освоєння дійсності, а отже, через діяльність та свідомість людей. Необхідним уточненням цієї тези є твердження про історико-культурну мінливість уявлень про право, а тому і про його атрибутивні елементи – принципи свободи, рівності та справедливості.

 

6