yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Право->Содержание->Транценденції свободи, рівності та справедливості.

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

Транценденції свободи, рівності та справедливості.

Ми не будемо зупинятись на детальному розгляді проблем ідеального та ідеалів, оскільки це є предметом окремого дослідження. Статус ідей понять свобода, рівність та справедливість зумовлює їхню нематеріальність, а розгляд їх з позицій духовно-практичного освоєння дійсності переводить їх у розряд ідеалів, як найбільш узагальнених ідей, які є орієнтиром та об'єктом постійного прагнення їх досягнення, але внаслідок узагальненості та довершеності їх неможливо втілити у реальному житті.* Висловлюючись термінологією Канта, можемо говорити про свободу, рівність та справедливість як про ноумени.

Ідеї свободи, рівності та справедливості, в такому вимірі, найповніше знайшли відображення у філософських системах Платона та Канта. Ідея-ідеал Платона тільки тоді відповідає своєму  статусу і призначенню, якщо вона як мета-раціональна конструкція не залежить від вольових проявів тих, для кого вона стає незаперечним прикладом для наслідування, постійним стимулом удосконалення і об’єктивним законом. Об’єктивний закон у даному контексті розуміється як принцип становлення і функціонування різних форм буття – як соціальних, так і природних.

Суспільні ідеї-ідеали у Платона виконують роль критеріїв оцінки людини на соціальну зрілість і ступінь справжньої розумності. Власне буттєвість ідей-ідеалів не залежить від суб’єктивних настроїв людей, вони можуть бути або прийняті, або відкинуті. Ідеальні нормативи-зразки двоякі за своєю природою: вони і дар Божий, який пройшов апробацію часом, і тому набувають статусу основного закону людської спільності, і одночасно є символом і засобом самозбереження людства. До вічних і абсолютних загальнолюдських ідеалів людства Платон відносив добро, справедливість, мужність. Вони як самі прекрасні за необхідності стають істинними і цінними.

В дусі платонівських роздумів про статус ідеї, але безпосередньо у

 

*Це є предметом окремого дослідження, лише зауважимо, що під ідеєю будемо розуміти принцип, який виконує евристично-інтегративну функцію і уособлює в собі життєво важливі цінності та має здатність входити в ціннісні структури великої кількості людей.

 

відношенні до права, проводить своє дослідження ідеалу-справедливості сучасний німецький філософ права Легац Лакамбра. Його вчення розгортається в контексті характерного для ХХ століття прагнення підкорити позитивне право основам людського співжиття, яке зумовлене зсувом філософії права з позицій “справедливості під правом” на позиції “справедливості над правом”. Для Л.Лакамбра справедливість є конститутивним принципом права, оскільки право є поглядом від справедливості. Разом з тим справедливість має свою власну логічну структуру, яка проникає в кожне право, незалежно від його віддаленості від ідеї абсолютної справедливості. На думку Л.Лакамбри право є спробою здійснити справедливість, а існування ідеалів справедливості, які знаходять своє вираження в багатьох правових системах, є прикладом того, що існують об’єктивні масштаби, які дають можливість оцінити правильність ідеалів.

Разом з цим Л.Лакамбра вказує на те, що будь-яке право є несправедливим, беручи до уваги той факт, що ідеал, який хоче реалізувати кожне право, не збігається з ідеєю справедливості, яка носить трансцендентний характер. Тільки умовно можна говорити про справедливість, оскільки в повному обсязі вона ніколи не може бути досягнена. Ідеал справедливості є завжди більш досконалим у порівнянні з його втіленням. Л.Лакамбра вказує на  невідповідність дійсності духовній моделі права, а тому  будь-яке право - несправедливе, оскільки воно неспроможне здійснити справедливість шляхом встановлення загального масштабу, застосовуючи  загальну схему до всіх випадків, які часто довільно об’єднуються. Тому право може бути справедливим через несправедливість.25

Ідеї-компроміси. В межах цього дослідження особливий інтерес представляють ідеї свободи, рівності та справедливості з точки зору можливості їхнього втілення у реальному житті, розгляд їх через призму соціального та способів соціальної організації, до яких відноситься право як один із основних регулятивних принципів людського життя, який безпосередньо виростає з духовно-практичного освоєння дійсності.

Детермінованість свободи індивіда суспільством була усвідомлена давно. Демокріт справедливо зауважував, що свобода окремого індивіда пов’язана з типом суспільного устрою, з тим, настільки вільне саме суспільство. На думку Демокріта, хоча ідеал свободи  і полягає в незалежності окремого індивіда від інших індивідів і від суспільства в цілому, єдино істинним варіантом цієї свободи може бути лише суспільство, яке забезпечує безпеку індивіда і надає йому засоби для задоволення його потреб. Для християнської теології (не зважаючи на те, що християнство вперше оголосило рівність людей перед Богом) була неприйнятна  антична установка на обгрунтування вільного вибору між добром і злом. Свобода волі ототожнювалась Тертулліаном і Августином з гріховним земним началом, із свавіллям особистості, яка не підкоряється божественному промислу.

Новий переворот в усвідомленні свободи відбувся в Нові часи і був пов’язаний з теорією суспільного договору. Відповідно до вчення Спінози, людина в своєму прагненні досягнути свободи зобов’язана привести свої ідеї і уявлення до згоди з природним порядком природи і суспільства. Держава допомагає людям набути розумну свободу, однак при цьому вона сама повинна суворо дотримуватися умов суспільного договору: держава не має права посягати на гідність, честь і совість людей.

Європейська культура ще на світанку свого існування зробила свободу предметом філософської рефлексії і дуже рано прийшла до розуміння свободи як цінності, свідченням чого є факт прийняття в 1879 році Національним зібранням Франції Декларації прав людини і громадянина, в якій проголошувалося, що “метою будь-якого політичного союзу є збереження  природних прав людини. Права ці такі: свобода, власність, безпека і опір гнобленню”.26

Європейське право має два найбільш розвинені інститути “втілення” свободи, рівності та справедливості на практиці – конституція та права людини. Конституція, як предмет теоретичного осмислення, пройшла кілька етапів – від розуміння конституції як конструкції та устрою у античному світі до державно-політико-правового документа сучасності. Нас цікавить розуміння конституції як певної реальності, яка набуває сили у державах із розвиненою центральною владою, а тому основне її призначення – через обмеження державної влади оберігати свободу громадян, класу або груп населення. Тому соціальна взаємодія повинна спиратися на компроміс у обмеженні та гарантії свобод учасників соціальної взаємодії у політиці та праві. Існування конституції пов’язане із визнанням свободи волі як сутнісної сили людини. Наприклад, А.І.Яковлєв так визначає призначення конституції – “втілюючи  соціальні компроміси, конституція окреслює границі, межі, міру цих свобод. Визначаючи в своїх нормах міру свободи конкретних суб’єктів – учасників соціальних взаємодій, конституція запобігає виникненню домінуючої політичної сили, яка здатна порушить границі свободи всіх інших суб’єктів, позбавити їх цієї свободи. Цим самим конституція такого роду здійснює центральне призначення права – бути втіленням і мірою буття свободи”.27  Конституція як юридично-політичний документ може бути результатом свідомої фальсифікації або ж розумітися як спосіб визначення ідеалів і цілей (політичний аспект проблеми).

На сучасному етапі конституція є основним та найголовнішим законом кожної держави. Таке розуміння конституції поєднало в собі (звичайно, в опосередкованому вигляді) античне розуміння конституції як визначеного порядку речей у суспільстві, та середньовічне трактування цього поняття, як обмеження волі правителів Богом і законом. “Концепція вищого закону сама собою була невиразною і невизначеною. Передбачалось, що вищий закон полягає в самій природі і в натхненній зверху (свыше) совісті общини. Він проявляється у почутті правоти і справедливості, які панують в певний час у певному суспільстві. Ці принципи справедливості розумілись як такі, що мають перевагу над поглядами тих, хто тимчасово має політичну владу. Ці принципи трансцендентні, вони виходять за межі людських законів, вони загальні, вічні і незмінні”.28

Європейське право характеризується насамперед розвиненістю поняття права людини, яке знайшло свою завершену репрезентацію в Загальній Декларації прав людини та громадянина 1789 року. В цьому величному документі права людини оголошуються “природними, невід’ємними та священними”. Ввібравши в себе здобутки інтелектуально-культурного розвитку людства, поняття “права людини” визначається через ціннісні визначення. Права людини “природні”, бо вважається, що ними людина наділяється природою у момент народження, вони “невід’ємні”, бо вони є іманентними людині як життєдіяльній істоті, вони “священні” в розумінні надзвичайно важливого, того, що викликає благоговіння.

Історія права є своєрідною історією прав людини, оскільки як реально-історична, так і теоретична системи права включають в себе уявлення про суб’єкта права та про його права і обов’язки. Право як спосіб соціальної регуляції взаємопов’язане з правами людини, які представляють собою суб’єктивно-людський аспект сутності права.

Широкий розвиток прав людини в історії людства став можливим у результаті ліквідації часткової або повної фізичної залежності однієї частини людей від іншої (рабство, кріпацтво) та знищення права-привілею для вільних людей. Визнання права-привілею не може бути свідченням існування прав людини, оскільки людина як учасник правових відносин є передусім представником роду, клану, групи. Привілейована людина не є цінністю сама собою, а набуває її лише у поєднанні з майновими, становими та родовими характеристиками. Шлях, який пройшла теорія прав людини, є свідченням демократизації людського мислення та усвідомлення людиною свого місця в соціальному світі. Привілейована людина від людини вільнонародженої пройшла шлях до людини-громадянина як члена держави, а отже, визнання за нею (людиною-громадянином) прав і свобод, недоступних для негромадян цієї країни.

Історія прав людини є свідченням визнання за кожною людиною правової рівності, яка є формальною рівністю, пройшла шлях від Великої Хартії Вольностей до Загальної декларації прав людини. Розглядаючи права людини як вияв формальної рівності, було б доцільно детально проаналізувати це поняття (формальна рівність) з точки зору його генези та виявити її змістовні характеристики. Що стосується генези ідеї формальної рівності, то, на наш погляд, найбільш повно зробив це С.Бугле у праці “Ідея рівності” 1898 року, яка була проаналізована Б.Кістяківським.29 У своїх наукових пошуках С.Бугле досліджував вплив на поширення ідей рівності кількісних (чисельність, щільність, мобільність населення) і якісних (ускладнення відносин, збільшення соціальних груп) факторів у розвитку суспільства.

С.Бугле дійшов висновку, що “в історії західно-європейської цивілізації збільшення числа індивідів у кожній соціальній групі зазвичай супроводжувалось прагненням до рівності її членів”.30 Скупчення населення в містах було особливо благодатним грунтом для процвітання рівності. Ідея рівності розвивається також і із збільшенням кругів, в які попадає людина, і це призводить до появи ідеї рівності. Цю тезу Б.Кістяківський пояснює тим, що “розширення соціальних кругів, які нас об’єднують, допомагає нам проникатися ідеєю, що, не дивлячись на всілякі соціальні поділи, існує людство, до якого належать усі люди, незалежно від раси, походження, суспільного положення і т. д.”. І далі: “Величезний прогрес у відношенні до ідеї рівності був досягнутий тоді, коли на над ідеєю, що всі ... особи мають однакові права тому, що в їхніх жилах тече однакова кров, – запанувала ідея, що вони мають однакові права тому, що вони живуть на одній і тій же території. Звідси залишився лише один крок до визнання принципу, що достатньо народитися в межах певної території, щоб володіти певними політичними і громадянськими правами”.31

Розглядаючи замкнену, соціально однорідну общину, С.Бугле дійшов висновку, що в ній не може розвинутися уявлення про людську особистість і рівність усіх людей, а буде розвинуте пригнічення і заперечення прав особистості. Як у суспільстві зрівняльному, однорідному, так і в суспільстві різнорідному (кастовий лад у Індії) ідея рівності не має успіху. Б.Кістяківський, підтримуючи С.Бугле, стверджує, що “внаслідок психологічних законів найбільш підготовленим грунтом для поширення ідеї рівності є ті цивілізації, в яких окремі особистості і цілі суспільні групи, зближуючись одна з одною в певних рисах, різняться в інших – цивілізації, в яких одночасно з поширенням асиміляції відбувається поглиблення диференціації – нівелювання іде пліч-о-пліч із зростанням різнорідності”.32 Отже, ускладнення суспільного життя розширює уявлення про однаковість людей і безпосередньо впливає на виникнення та поширення ідеї рівності.

Сьогодні багато говориться про універсальність та глобальність прав людини. Якщо універсальність розуміється як загальнолюдський характер прав людини (велику роль тут відіграли теорії вроджених і невідчужуваних прав Гроція, Локка, Спінози, Монтеск’є), то глобальність означає їх планетарний характер. З цієї точки зору процес міжнародно-правового врегулювання відносин, які пов’язані з правами людини, є специфічним проявом становлення людства як єдиного цілого. Права людини та їх формули є свідченням визнання особистості як найвищої цінності, наділеної правами та свободами. Проблема гарантій та захисту прав людини передбачає вихід її за межі окремих держав. У зв’язку з цим є необхідним створення універсальних міжнародних правових стандартів, які проголошуються основними правами людини. Міжнародно-правові акти встановлюють певні критерії та стандарти прав людини та “допустиму” межу, нижче якої держава не може опускатися.

 

7