Індивідуалізація як умова становлення європейського права. - Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу - Конспект лекций
ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Індивідуалізація як умова становлення європейського права.

Європейське право як феномен духовно-практичного освоєння світу

Індивідуалізація як умова становлення європейського права.

 Розгляд проблеми прав людини був би неповним без аналізу такого поняття, як індивідуалізація. Індивід, як цінність, на сьогодні є найважливішою цінністю в суспільстві. Коли ми говоримо про цінність, то маємо на увазі, що певний набір цінностей є наявним у кожній історико-культурній епосі. Набір цінностей і основних життєвих орієнтирів, система цих цінностей та ідей, які є легітимними в певному соціокультурному просторі, будемо вважати ідеологією. В залежності від пріоритетності одних цінностей над іншими у визначений час можна зробити наголос на відмінностях та різницях “свого” і “не-свого”, “ми” і “не-ми”, між сучасним та не-сучасним, між класичним та не-класичним. Кожна культурна епоха має свою власну ієрархію цінностей, що і визначає аксіологічний фундамент сутності цієї культури.

Сучасність характеризується індивідуалістичною ідеологією і, як наслідок, маємо зростання інтересу до проблеми прав людини, а тому індивід розглядається як безумовна цінність, наділена атрибутами рівності, свободи, розуму. Становлення європейського індивідуалізму пов’язане з поступовим стиранням різниці між цінностями транцендентними та життєвими. При наявності трансцендентних цінностей індивід втягнений у сферу тяжіння до трансцендентності, вважаючи за істинне те, що не належить до світу його життя. Це дало підстави А.Дюмону розмежувати поняття “індивід-поза-світом” та “індивід-в-світі”. “Індивід-поза-світом” поступово входить у світ, який його оточує, віднаходить у ньому цінності та смисли, а отже, світ перестає бути для нього чужим і зовнішнім, і це все називається процесом індивідуалізації. Індивідуалізацію неможливо уявити без розгляду її поза такими категоріями як “політичне” та пов’язаною з нею Державою, а також категорією “економічне”.33

Для сучасності взагалі, а також для розгляду права з гуманістичних позицій, беззаперечним є визнання цінності індивідуальності. Але історико-культурологічні передумови та умови формування індивідуалізму до цього часу не з’ясовані, в тому розумінні, що в літературі не існує однієї усталеної точки зору з цієї проблеми: можна говорити про існування цієї ідеї завжди, а можна пов’язувати виникнення індивідуалізму з конкретними історичними часами (епоха Відродження, Нові часи). І все ж найбільш впливовою концепцією виникнення індивідуалізму є точка зору, яка вбачає витоки індивідуалізму у класичній та іудейсько-християнській традиціях.34 Звичайно, недопустимою є пряма (безпосередня) екстраполяція уявлень та виявів індивідуалізму раннього християнства на сучасність, адже між ними різниця в сімнадцять століть. Сучасність визнає  індивіда цінністю, тобто, індивід є цінністю по суті, а не просто як об’єкт, який протистоїть іншим, але він не є індивідуальним зразком роду людського, перш за все індивід – це певний універсум, який включає в себе етноментальні особливості, який відкритий світові.

На нашу думку, доцільно розглянути детальніше процес становлення індивідуалізації, щоб повніше та глибше зрозуміти сучасні демократичні процеси, з якими тісно пов’язана проблема прав людини.

Як уже було вказано, вихідним пунктом індивідуалізації є процес поступового входження трансцендентних цінностей у “мирський” світ, тобто процес “обмирщення” цінностей. Християнський світ з його абсолютною цінністю – Богом – породжує постійну напругу між життям “вічним”, “обіцяним” та життям земним, така ситуація отримає пізніше назву “croix” – абсурдність розп’яття. Стає цілком зрозуміло, що в такому “ціннісному” оточенні цінність індивіда набуває своєї значимості за рахунок знецінення світу та за рахунок синовньої приналежності до Бога, тому і рівність несе в собі відбиток Христа – братство любові у Христі. Якщо стоїки оголошували людей рівними внаслідок того, що вони розумні, то християнська рівність визначалася через приналежність Христу. Апостол Павло говорив: “немає уже іудея, ні язичника; немає раба, ні вільного; немає чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви одне в Христі Ісусі”. Вперше протест проти нерівності був піднятий Мартіном Лютером в царині розмежування духовних та світських людей, який полягав у визнанні всіх людей рівними у духовній сфері. Перенесення проблем рівності – нерівності із сфери релігійної у сферу економічну відбулося під час Англійської революції 1640 – 1660 років. Левеллери* проголошували, що всі англійці, а потім і всі люди народжуються вільними і рівними, акцентуючи увагу на рівності всіх людей у праві на власність, вольності та свободу.

Індивід у християнстві живе в світі, над яким панує над-мирська істина-цінність, яка вимагає пояснення та обгрунтування за допомогою інтелектуального засобу, який міг би виправдати земні настанови та

інститути з точки зору над-мирської істини. Запозичивши ідею природного закону у стоїків, як ідею Бога, яка переломлюється в універсальному  духовно-фізичному природному законі, отці церкви трактували її як закон, який універсально усім управляє, визначає природне та соціальне положення людини, проявляється у людини законом розуму, через посередництво якого людина здатна пізнавати Бога. Але разом з цим природний закон чітко і жорстко встановлює границі домагань індивіда – як істота “під Богом” він повинен знати свою роль в соціальному світі (звідси й ієрархічність середньовічного суспільства), підкорятися “природі”, але при цьому всьому він підіймається над цим, внаслідок даного Богом розуму та морально-релігійної свободи, а дві останні умови є свідченням єдності людини з Богом. Зрозуміло, що ідея природного закону для середньовічного християнства була джерелом i виправданням соціальних інститутів та юридичних норм. Ще задовго до християнства Зенон говорив про природу як розум, яка стає регулятором в людині. Тому наявний світ завжди співвідноситься зі світом, який повинен бути (із світом належним), а тому він не може бути світом абсолютних цінностей, а тільки відносних. Світ християнина – це дихотомічний світ: він і перепона, і передумова на шляху до спасіння, тому реальне життя – умовне, релятивне у порівнянні з абсолютним буттям Бога. Подібне розмежування особливо характерне для середньовіччя – створення образу ідеального людства та людства дійсного (точкою відліку такого положення є факт

*Левеллерів як течію характеризують такі особливості: змішання в їх ідеології релігійних елементів та елементів природного права; переконання про те, що слід мати писану конституцію, яка була б недосяжною для звичайного закону.

 

гріхопадіння). В контексті сказаного стає зрозумілим зауваження Орігени про те, що позитивні закони, які суперечать природному закону, не можуть називатися законами. Природний закон завжди одухотворений закон, а тому він “неписаний”.

Для християнства характерний розгляд індивіда як цінності поза межами соціальної і політичної організації, індивід був понад ними. Після VІІІ століття, після розриву відношень із Візантією, католицька церква намагається правити миром, а індивід втягується в мир. Поступово християнство підкорило мир трансцендентній цінності, тому держава відноситься до церкви як мир до Бога, а папи після прийняття імператорами християнства займаються справами світської влади.

Перехід до Нових часів характеризується взаємопов’язаністю процесу індивідуалізації з виникненням національних держав, індивідуальність тепер розглядається через призму політичного, оскільки превалюючим стає принцип інтересу держави. Середньовічний соціальний порядок і залишки Священної Римської Імперії відчули на собі удари Реформації, що і привело до переходу глобального християнського суспільства до індивідуалістичної держави.*  Нові часи, увібравши в себе християнську концепцію індивідуалізму, трактують індивіда як істоту самодостатню, бо вона створена за подобою та образом Божим, а в силу цього наділена розумом. Тому, Держава теж розглядається як індивід, наділяється індивідуальними рисами, вона автономна і самодостатня, незважаючи на умови. Для Нових часів характерний розгляд індивідуалізму у двох площинах – індивідуальні держави складаються з індивідуальних людей.

Враховуючи все сказане, правомірно буде звернути увагу на існування двох видів суспільств – об’єднань людей, в межах яких формується

*Релігія ж повинна була стати справою кожного індивіда, таким чином свобода совісті була першою в історичному аспекті політичною свободою і базою для всіх інших видів політичних свобод.

 

індивідуалізм. Історії людства відомі два найбільш розвинені (в теоретичному плані) види суспільств – “universitas”, як суспільного цілого, та “societas”, як вільної асоціації. Асоціація є результатом договору, виводячи на перший план вільне волевиявлення учасників на противагу цілісності, яка передбачає первинність суспільства у відношенні до індивіда. Звичайно, асоціація є суспільством філософів, в тому розумінні, що договір укладається людьми свідомими, які пройшли процес соціалізації – вони володіють мовою, мають певні уявлення про справедливість. Таким чином договір є основним знаряддям для створення ідеальної Держави, виходячи з “соціального” відчуження індивіда. Для Гоббса та Руссо момент укладання договору є моментом народження людства як такого.

“Status naturalis” та “status civilis”. Додоговірний період, таким чином, повинен був означати існування людини поза всілякими соціальними утвореннями, в філософській літературі того періоду цей період одержав назву природного стану, який можна було логічно обгрунтувати та пояснити, але неможливо довести за допомогою фактів історико-культурного розвитку людства. Природний стан – це не період історії людства, а гіпотетичний стан, конструктивне начало. Якщо Гроцій і Локк виводять природний стан із тяжіння людей один до одного і розуміють його як мирний симбіоз (ця традиція іде від Арістотеля), то Гоббс і Руссо, визнаючи людей мізантропами, розуміють природний стан  як стан війни. Спільним у трактуванні природного стану всіма вказаними мислителями є визнання людей додоговірного періоду вільними та рівними. Люди вільні, оскільки природна взаємодія нічим не порушується, вони рівні, бо природна рівність передбачає існування людей з однаковими “тварними” афектами та інтересами.

Природний стан у Гоббса передбачає людину як механізм (вона є системою рухів, почуттів, бажань), разом з цим вона є істотою, яка постійно перебуває у стані війни проти всіх. Війна інтересів зробила неможливим існування трансцендентних норм та цінностей. Раціональність людини у “Левіафані” не є “чистою”, вона змішана з тваринним началом, і позбавитися цієї “тварності”* можна за допомогою штучно створеного політичного тіла – держави. Додоговірний період людства є періодом людського індивіда, самотнього, бідного, але й жорстокого та обмеженого. Потреба у самозбереженні вимагає від нього пожертви частини своїх прав. Як вказує Є.Спекторський, для Гоббса проблема природного стану означала “ідею фізіократії, ідею природної, онтологічної, а не нормативної, деонтологічної закономірності взаємних відносин між людьми”.35

Прийняття Декларації прав людини і громадянина знаменує собою новий етап у розвитку індивідуалізації. Ось як характеризує цю подію Анрі Дюмон: “Декларація прав людини і громадянина, яка була прийнята влітку 1789 року Установчими зборами, знаменує в певному смислі тріумф Індивіда. Їй передували подібні заяви, які пролунали в декількох штатах Америки, що об’єдналися, але вона першою послужила основою для Конституції великої нації, нав’язаної нерішучому монарху народною волею (manifestation) і запропонованою як приклад Європі і усьому світу”,36 і ще: “Недостатньо бачити в Декларації втілення нових доктрин природного права, або, як зауважив Желлинек (Jellinek), головним тут є якраз перенесення приписів та умовностей (fiktions) природного права в

*яскравою ілюстрацією цієї тези є слова Гоббса – “Природа людини є сума його природних здібностей і сил, таких, як здатність харчуватися, рухатися, розмножуватися, почуття, розум і т.д. Ці здатності ми одноголосно називаємо природними, і вони містяться у визначенні людини як наділеної розумом тварини”. Гоббс Т.Изб произ. в2х т. т.1. 1964. с.442

 

площину позитивного закону: Декларація була сприйнята як велична основа для Конституції, сама по собі оцінювана і відчутна, як необхідна, з точки зору штучної (artificialiste) раціональності. Потрібно було створити на основі одного тільки громадянського консенсусу нову Державу, і зробити її недоступною для посягань з боку самої політичної влади (autorite). Декларація проголосила величні принципи, які Конституція повинна була привести в дію”.37

Слід зазначити, що Декларація вперше розмежувала права людини та права громадянина, що стало можливим у результаті диференціації громадянського суспільства та держави. Права людини передбачають реалізацію індивідуальних інтересів, які здійснюються в межах громадянського суспільства, заснованого на приватній власності, сім’ї, а права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, тобто публічні інтереси.

ХІХ століття як століття “панування позитивізму” знаменує собою повний крах абсолютної, надмирської, метафізичної цінності. Автономізація особистості призвела до зміщення акцентів у відношенні індивід – метафізична трансцендентна цінність. Якщо метафізична трансцендентна цінність для попередніх епох виконувала роль орієнтиру, була своєрідною “точкою Омеги”, до якої прагнуло людство, вона була метою екзистенційних та духовних устремлінь, то в епоху індустріалізації вона стає надбанням духовного внутрішнього світу особи. І як не згадати в зв’язку з цим філософію Фрідріха Ніцше. Позамежні для людини метафізичні цінності були спростовані, щоб знову відродитися в образі надлюдини. Надлюдина, на своєму власному внутрішньому духовному полі, регенерує ті ж самі трансцендентні цінності.

Цілком закономірним є небувалий вияв творчої свободи у ХХ столітті, яка має і свій зворотній бік медалі – недовіра до класичних нарративів, криза метафізичних цінностей, обезбоження розуму, криза релігійності та правова криза, духовна бездомність людини. Остання виражається в тому, що індивід усвідомлює трагічність та розірваність буття як свою внутрішню проблему,та пов’язану з нею проблему вибору. Але слід відзначити, що сьогодні спостерігається новий тип синкретизму, суть якого полягає у монадності людини, відкритій світові, смислоутворення індивіда, зокрема, та людської спільноти, взагалі, охоплює набір життєвих цінностей. Все пронизує усе, панують горизонтально-сотові зв’язки, на відміну від вертикальних попередніх епох.38  *

І ще одне уточнення необхідне для детальнішого розгляду проблеми прав людини як однієї із форм втілення ідей свободи, рівності та справедливості на практиці. Мова іде про ідею гуманізму в сучасному її розумінні. Ідея гуманності послужила в ХVІІІ столітті знаряддям для боротьби з державним абсолютизмом та церквою. Вона була ідейним джерелом прав і свобод людини, означала прагнення до прогресу індивіда та суспільства. Проблемі гуманності присвячували свої роботи філософи від Руссо до Вундта, вона визнавалася абсолютною культурною цінністю до того часу, доки її “авторитет” не був підірваний Шопенгауером та Ніцше. Виникнувши як заперечення ідеї церковного спасіння, ідея гуманності послужила основою для виникнення та поширення ідей “природної” людини. Внаслідок цього людина одержала теоретичне осмислення як істота, що існує поза церквою.

*Трагічність та розірваність буття є результатом боротьби дуальних позицій у внутрішньому світі особистості. Якщо для Античності характерне протиставлення людини природі, в християнстві дуальність протиставлення була сконцентрована всередині культури, яка давала можливість здійснювати самовизначеність між добром і злом, Просвітництво і романтизм, протиставляючи особистість соціуму, знаменує домінантність особистісного принципу, то сучасність є епохою боротьби антиномій у внутрішньому світі людини. Див. детальніше ПелипенкоА., Яковенко В. Культура как система. - М., 1998.

Дозволимо навести об’ємну цитату із праці Е.Трельча “Історизм та його проблеми” як найяскравішу ілюстрацію до проблеми розуміння гуманності. “Так само було з іншою протилежністю, протилежністю між природним правом, вільноприродною людиною і штучним примусовим порядком абсолютиської держави. І тут перед нами стара ідея, ідея природного і загального людського права, якій протиставило себе позитивне право і яка  до того ж тісно зв’язала церковну систему як християнське природне право з державно-позитивним і церковним надприродним правом. В боротьбі з абсолютизмом згадали про цю ідею, звільнили її від церковних нашарувань, поєднали із становими та історичними правами та підвели її під вплив старого, стоїчного, запозиченого християнами формулювання до загального закону природи і розуму. Однак це нове природне право з його прагненням позитивно перетворювати сучасну державу і ввести в її структуру широкі маси було за свою суттю чимось іншим, далеким від раціоналістичної, заснованої на пануванні розуму над почуттями ідеї розуму. Від неї залишилось тільки форма і пафос загальної раціональності, зміст став іншим, визначеним сучасною державою і сучасною економікою і тому  она стала розвиватися  в різних напрямках. Але як тільки в цих обох сферах була проголошена ідея природної, вільної від примусу людської природи, з нею відразу ж поєднались усі інші, за своєю суттю зовсім інші свободи: свобода науки від догм і цензури, свобода мистецтва і поезії від буржуазних і гетерономних зовнішніх визначень. Усі ці абсолютно різнорідні прагнення поєдналися в понятті гуманності або природного розуму; все це в цілому було сконструйоване філософською систематикою у вигляді необхідної розуму, загальнолюдської і універсальної етики і надали новому буржуазному суспільству духовної основи”. 39

Проблема першооснов прав людини є складним питанням. На сьогодні склалися дві найобгрунтованіші концепції першооснов прав людини. Перша з них у своїй основі має природничо-правову традицію, відповідно до якої в основі прав людини лежить природа людини, тому джерело прав людини лежить поза державним розвитком права. Природничо-правова доктрина ставить права людини вище держави, протистоїть тоталітарним домаганням з боку держави. Але треба мати на увазі, що не закріплені позитивно, вони є нечіткими та розмитими, що ускладнює ефективність механізму реалізації та гарантії прав.

Суть іншої позиції зводиться до традиції юридичного позитивізму та підкреслення такої характеристики права як встановленості та гарантованості державою, оскільки для позитивізму характерним є систематизація чинного права, а джерелом останнього та прав людини визнається держава, яка стоїть вище суспільства і формує загальнообов’язкові закони. Такої точки зору дотримувався Кельзен, вбачаючи в державі втілення правопорядку.

“Примирення” та поєднання двох протилежних позицій можливе в руслі феномену демократичної держави, що за суттю означає органічне включення прав людини у її організаційну структуру. Цікавим є факт, що Конституції США, Франції, Італії та Іспанії втілюють природничо-правову концепцію прав людини, а Основні закони Австрії та ФРН – позитивістську концепцію.

Слід відзначити, що на сучасному етапі конституційна практика пом’якшила значною мірою протистояння позитивістського та природничо-правового підходів до проблеми прав людини. Основним завданням конституційної практики є знищення гніту та насилля держави щодо індивіда на основі конституційного закріплення прав людини. Позитивне закріплення природних прав людини є сприятливою тенденцією, яка знімає протистояння цих доктрин, робить можливим адистанціювання позитивізму від соціальних та особистісних цінностей, а також унеможливлює незахищеність прав людини поза державним закріпленням.

“Каталогізація” прав людини теж має свою історію. За останні два століття людство пройшло шлях від єдиного права людини на життя (проголошуваного Гоббсом) до широкого спектра прав і свобод в економічній, політичній, правовій такультурній сферах. Сьогодні існує різнобій у понятті права людини, до них відносяться: “природні”, “соціальні права”, “культурні права”, “основні права”, “громадянські права”, “конституційні права” (сукупність усіх вказаних прав правознавча наука називає “суб’єктивні права”). Можна вважати, що сьогодні основним призначенням прав людини є забезпечення соціальних можливостей  Нам здається, що на сьогодні найважливішим призначенням прав людини є забезпечення соціальних можливостей, які законодавчо закріплені, для всебічної реалізації індивіда в залежності від соціокультурного розвитку суспільства, правом є право на культуру. Сучасна філософсько-правова література виділяє три покоління прав людини. *

Нинішнє розуміння права формується в руслі загально-теоретичного (філософського, соціологічного) розуміння соціуму та особистості.

*Перше покоління нами було детально розглянуте і охоплює собою права, притаманні людині від народження внаслідок того, що людина є природною істотою. Друге покоління прав -  це так звані соціальні права, які виникають в кінці ХІХ століття як результат втручання держави в усі  сфери життя, а особливо економіку. Суть цих прав полягає у обов’язковому з боку держави забезпеченні своїх громадян правом на пільги, на пенсійне забезпечення та ін. І третє покоління прав (відносно молоде) характеризує сучасні демократичні процеси у світі і стосується прав метасуб’єктів – держав, націй, культур.

І конституція, і права людини передбачають у руслі своєї дієвості наявність феномена індивідуалізації, в якому знаходять вираження формальні принципи свободи, справедливості та рівності.

 

 

8