yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Віра та релігія->Содержание->ЗМІСТ ОСНОВНИХ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ ПОЛОЖЕНЬ

Законодавство України про релігію і церкву

ЗМІСТ ОСНОВНИХ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ ПОЛОЖЕНЬ

 

  Система регулювання відносин у сфері релігії в Україні сформувалася під впливом об’єктивних умов і тенденцій розвитку суспільства, міжнародного та вітчизняного досвіду, науково-обґрунтованих висновків з історії, соціології, політології, психології, культур-антропології, юриспруденції. Глобалізаційні процеси в економіці чітко окреслили протиріччя між  фактором індивідуальної активності, що базується на збереженні індивідуальної свободи, та тенденцією до збільшення прибутку шляхом боротьби за ресурси та ринки збуту товарів, що потенційно несе загрозу цій свободі. Боротьба за домінування, протистояння культур в умовах порушення світової рівноваги в сучасному світі, посилення міграційних процесів спонукали міжнародну спільноту до здійснення конкретних кроків у напрямку боротьби з дискримінацією, за збереження культурної різноманітності світу, толерантного ставлення до інакомислячих, віруючих різних релігій і конфесій.

Перші спроби нормативно-правового регулювання релігійних відносин в Україні пов’язані з універсалами Богдана Хмельницького та Конституцією Пилипа Орлика (1710 р.). Універсали регулювали в основному майнові відносини між релігійними громадами різних конфесій, монастирями та мирянами або ж закріплювали підданство монастирських селян. Конституція 1710 р., перший пункт якої присвячений релігії, по суті, визнає Віру Православну Східного Обряду державною релігією, зобов’язує гетьмана піклуватися про її розвиток, «щоб віра Господня міцніла й процвітала серед чужинських релігій...» [41, с.212]. Конституція не була реалізована на практиці, а релігійне питання так і залишалося протягом століть законодавчо неврегульованим. Це спричиняло на різних етапах української історії або міжконфесійне протистояння, або ж, як у радянський час, – войовничий атеїзм, переслідування церковних діячів, репресії проти релігійних дисидентів з боку держави.

Більшість сучасних проблем релігійного характеру в Україні зародилися в перші роки радянської влади й пов’язані з Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» від 22 січня 1919 р.  [10]. Цей Декрет фактично копіював текст Декрету РНК РСФРР від 23 січня 1918 р. з аналогічною назвою і передбачав:

¾     відокремлення церкви від держави;

¾     відокремлення школи від церкви;

¾     скасування релігійних клятв і присяг;

¾      ліквідацію церковної власності (майно церкви оголошувалося народною власністю, тобто власністю держави).

Поряд із цим Декрет надавав можливість вільного виконання релігійних обрядів віруючими за умови дотримання громадського порядку та забезпечення реалізації інших прав громадян. Відправлення культу в культовій споруді дозволялося здійснювати групі віруючих чисельністю в 20 чол., яка мала статут і реєстрацію в органах державної влади. Церква як ієрархічна структура фактично припиняла своє існування, вище духовенство втрачало свій вплив на державу, клір перетворювався на маргінальну групу без чітко визначеного місця в структурі суспільства. Церковна організація трансформувалася у сукупність розрізнених, формально незалежних, нічим не пов’язаних приходів.

Різниця в тексті російського та українського варіантів декретів полягала в тому, що в Україні релігійні організації формально не позбавлялися прав юридичної особи (п.12 Декрету РНК РСФРР). Проте вже в серпні 1920 р. «помилку» було виправлено. Православна церква в Україні перейшла на утримання за рахунок парафіян і позбавлялася будь-яких інших джерел фінансування.

Отже, з одного боку, Декрет сприяв поширенню нерелігійного світогляду, системи освіти, не затуманеної релігійними догмами, а з другого, – спрощував політичну структуру радянського суспільства, позбавляючи церкву можливості впливати на державну владу, обмежувати її свавілля. Урізання майнових прав, а згодом і позбавлення статусу юридичної особи практично зводило нанівець соціальну функцію  церкви, обмежувало просвітницьку діяльність, а звідси, і вплив церкви на формування етичних цінностей, унеможливлювало розвиток церковного мистецтва та архітектури. 

Статті Декрету покладено в основу розділу Х «Правила про культи» Адміністративного кодексу УРСР, що був остаточно затверджений другою Сесією ВЦВК 10-го скликання 12 жовтня 1927 р. [29; 71, с. 158].

Регулювання відносин між державою і церквою, державою і релігійними громадами тривалий час здійснювалося згідно з Положенням «Про релігійні об’єднання в Українській РСР», затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР у 1976 р. Положення ґрунтувалося на Декреті та статтях Адміністративного кодексу 1927 р. про відокремлення церкви від держави та школи від церкви. Контроль за дотриманням законодавства про релігію та церкву покладався на місцеві Ради народних депутатів та Раду у справах релігій при Раді Міністрів УРСР.

Релігійні громади, зареєстровані місцевими Радами народних депутатів,  отримали право:

¾     збиратися для здійснення релігійних обрядів;

¾     збирати пожертви та добровільні внески;

¾     вибирати служителів культу з дозволу Ради у справах релігій (або їх уповноважених на місцях);

¾     скликати свої з’їзди і конференції з дозволу Ради у справах релігій.

Культові будови залишалися в державній власності, проте релігійним громадам надано право їх використання за призначенням. Окрім того, дозволено набувати (купувати) церковні предмети, відкривати рахунки в державних банках, користуватися печатками та бланками, які мають тільки релігійну символіку.

Віруючим громадам заборонялося:

¾     створювати каси взаємодопомоги, кооперативи, виробничі підприємства тощо;

¾     організовувати спеціальні дитячі та юнацькі молитовні зібрання, трудові та літературні групи та гуртки, гуртки рукоділля;

¾     зберігати в молитовних спорудах літературу, окрім тієї, що необхідна для відправлення культу;

¾     установлювати для віруючих обов’язкові внески та примусове обкладання майна;

¾      вживати до віруючих заходів примусу чи покарання з боку релігійних громад [95, с.538-539].

В основу Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», що прийнятий Верховною Радою УРСР 23 квітня 1991 р. (далі – Закон про свободу совісті), покладено аналогічний Закон СРСР від 1 жовтня 1990 р. [14]. Попри те, що в забезпеченні особистого права на свободу совісті та віросповідання Закон про свободу совісті визнано таким, що в основному відповідає міжнародним нормам, законодавцю не вдалося вирішити суттєві проблеми реалізації права на свободу совісті на рівні релігійних організацій. Зміни та доповнення, зокрема й ті, що внесені після прийняття Конституції України, не дозволили ліквідувати прогалини, закладені в ньому.

Однією із обов’язкових вимог до будь-якого закону є його зрозумілість для суб’єктів регулювання правовідносин. Практично це означає, що кожен громадянин (суб’єкт права) може самостійно, або звернувшись за консультацією до спеціалістів, уяснити зміст норм, які визначив законодавець, з метою їх дотримання. Закон про свободу совісті не відповідає цій вимозі, оскільки навіть перед спеціалістами трапляються труднощі на шляху його тлумачення, а про пересічного громадянина годі й говорити. Все-таки спробуємо розібратися зі змістом Закону про свободу совісті та виявити пастки, які він приховує.

Аналіз норм Закону про свободу совісті доцільно розпочати із загальних положень.

Закон регулює відносини між:

¾     громадянами України, незалежно від їх ставлення до релігії;

¾     державою та громадянами України;

¾     державою та релігійними організаціями.

Однак суттєвим недоліком Закону про свободу совісті є неврегульованість відносин між церквою (релігійними організаціями) та громадянським суспільством.

Законом гарантується конституційне право на свободу совісті та роз’яснюється його зміст, при цьому забороняється встановлювати обов’язкові переконання та світогляд, примушувати громадян до визначення їхнього ставлення до релігії або відмови від сповідання релігійних поглядів, участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчанні релігії. Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання може підлягати тільки необхідним обмеженням: з метою охорони громадського порядку, життя, здоров’я і моралі, забезпечення прав і свобод інших громадян, що встановлені законом і відповідають міжнародним зобов’язанням України. 

Закон про свободу совісті базується на принципах:

¾     рівності громадян незалежно від їх ставлення до релігії;

¾     віротерпимості та взаємної поваги між громадянами;

¾     відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави;

¾     відокремлення школи від церкви (релігійних організацій).

Відокремлення  школи  від  церкви забезпечує світський характер державної освіти, проте не заважає релігійним організаціям відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах,  а  громадянам  –  навчатися релігійного   віровчення  та

здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими (ст.6).

Відокремлення церкви від держави в умовах релігійного плюралізму є оптимальним для забезпечення права на свободу думки, совісті та релігії, оскільки встановлює рівність перед законом релігійних організацій, груп, осіб, які дотримуються нерелігійних та релігійних поглядів, незалежно від їх віросповідної приналежності. Роль держави у відносинах із релігійними організаціями в такому випадку зводиться до виконання захисної та, в прописаних у Законі межах, контролюючої функцій. Фінансування, вироблення ідеології забезпечується церквою (релігійною організацією) самостійно на законних підставах.

Аналітики Центру досліджень регіональної політики (м. Сум) вбачають суперечність між нормами щодо допустимих меж у відносинах релігійних організацій і держави та правом церковнослужителів на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами, які закріплені ст.5 Закону про свободу совісті [78, с.193]. Із позицій формальної логіки суперечності не існує, оскільки визначаються відносини між різними суб’єктами права. У першому випадку суб’єктами права є релігійна організація та держава, у другому – громадянин і держава. Саме тому ст.5 відсилає до законодавчої бази, що закріплює громадянські та політичні права, регулює участь громадян України у політичному житті суспільства.

Отже, в цілому загальні положення Закону, визначені в першому розділі (ст. 1-6), відповідають нормам міжнародного права на свободу совісті та релігії.

Недосконалість і суперечність законодавства про релігію і церкву

виявляється на рівні релігійних організацій, оскільки:

1)                 діяльність релігійних організацій регулюють Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» та інші законодавчі акти України, видані відповідно до нього (ст.2), проте вони не дають чіткого визначення базових понять «релігійна організація», «релігійне об’єднання», «релігійний центр», «релігійне управління»;

2)                 церква та релігійні організації визнаються політологами складовими частинами громадянського суспільства [77, с.248], але дія Закону України «Про об’єднання громадян», де чітко визначено поняття «громадська організація» (ст.3), не поширюється на релігійні організації (ст.1). Церква, держава, громадська організація розглядаються з правової точки зору як автономні інститути, при цьому взаємодія церкви з громадянським суспільством видається складнішим явищем, аніж її взаємини з державою [77, с.259];

3)                 Закон про свободу совісті не прописує чітко, чи може церква давати публічну оцінку діяльності органів державної влади, громадсько-політичних об’єднань, політичних партій та громадських організацій; чи є агітацією під час перебігу передвиборчих кампаній до органів державної влади підтримка церквою партійних ідеологій; чи порушується закон, коли приватні висловлювання щодо прихильності керівників церкви до певного кандидата чи політичної партії стають відомими широкому загалу тощо.

Варто відмітити, що не всі організації в Україні, створені за релігійною ознакою, мають статус релігійної організації, а відтак підпадають під дію Закону України про свободу совісті та релігійні організації. Усі організації поділяються на формальні та неформальні. Виходячи з ч.1 ст.7 зазначеного Закону релігійні громади, які «діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями)», є релігійними організаціями. Під це формулювання підпадають як формальні (із зареєстрованим статутом), так і неформальні (що діють без повідомлення органів виконавчої влади) релігійні громади (ст.8). Оскільки спеціальна процедура повідомлення державних органів про утворення релігійної організації Законом про свободу совісті не передбачена, а фактично повідомленням є реєстрація статуту, що рівнозначно реєстрації релігійної організації як юридичної особи, то неформальні релігійні організації не можуть бути юридичними особами. Виходячи зі змісту Закону, правовому регулюванню в Україні підлягають в основному релігійні організації-юридичні особи. Це ставить їх та незареєстровані релігійні громади у нерівні умови реалізації конституційної свободи колективної релігійної діяльності. Поряд із цим Закон про свободу совісті допускає існування інших організацій, створених за релігійною ознакою, на які дія Закону взагалі не поширюється (ст.7).

Далі в Законі про свободу совісті (ч.2 ст.7) подано необґрунтовано вичерпний (закритий) перелік релігійних організацій, який не витримує жодної критики з логіко-юридичної точки зору. Так п.1 вимог до статуту (положення) (ст.12) зобов’язує релігійну організацію назвати її «вид». Виходячи з логіки міркувань законодавця, оскільки ніде в Законі про свободу совісті не зазначені чітко види релігійних організацій, саме ч.2 ст.7 і доцільно розглядати як перелік цих видів. Однак, слушно заважує Г. Друзенко, релігійна громада, братство, монастир, місія – це організаційно-правові форми, в яких утворюється конкретна релігійна організація. Поняття «релігійна громада», «релігійне братство», «місіонерське товариство» та «монастир», перелічені в переліку, є видовими, а «релігійний центр», «управління», «духовний навчальний заклад» – родовими поняттями. Організаційно-правовими формами духовного навчального закладу, роз’яснює Г. Друзенко, можуть бути, наприклад, духовна семінарія, духовне училище, богословський інститут тощо. Особливе місце в переліку релігійних організацій займають релігійні об’єднання. У наступних статтях (ст. 8-11) Закон конкретизує наведений перелік, проте релігійні об’єднання – поза уточненням. Нез’ясованими у Законі про свободу совісті залишаються порядок утворення релігійного об’єднання та його юридичний статус. Унаслідок цього, на підставі законодавства України створення релігійного об’єднання не можна визнати юридичним фактом, а саме релігійне об’єднання – суб’єктом права.

Отже, Закон про свободу совісті залишає відкритими питання про рівноправність зареєстрованих та незареєстрованих релігійних громад, правоздатність релігійних об’єднань, правове регулювання діяльності релігійних утворень, що не підпадають під перелік ч.2 ст.7, а також громадських організацій, що надають матеріальну, психологічну та інші види допомоги віруючим, або особам, що постраждали від впливу тоталітарних сект тощо. Забезпечуючи відповідність норм національного законодавства міжнародним нормам захисту прав людини, ПАРЕ у квітні 2002 р. рекомендувала постсоціалістичним державам, а відтак і Україні, «гарантувати всім церквам, релігійним асоціаціям, центрам та організаціям статус юридичної особи» (Рекомендація ПАРЕ «Релігія і зміни в Центральній і Східній Європі» від 24 квітня 2002 р. № 1556 (2002).

Проблематичним видається з’ясування з тексту Закону про свободу совісті природи постання, порядку реєстрації та координації взаємодії релігійних управлінь і центрів з підлеглими релігійними організаціями та державою. Поскільки визначення релігійних управлінь і центрів Закон не подає, постільки неможливе і їх розрізнення. У самому Законі в одних випадках ці поняття поставлені в один логічний ряд як види релігійних організацій (ст.7, 9-11), а в інших – використовуються як взаємозамінні поняття, коли говориться про представництво релігійних об’єднань, з’ясовуються питання підлеглості (ст.7, 8). Саме тому доцільно аналіз розпочинати з визначення місця релігійних управлінь і центрів в ієрархії релігійних організацій. Закон у ч.2 ст.7 передбачає можливість створення об’єднань релігійних організацій і далі зазначає, що «релігійні об’єднання представляються (курсив наш. – В.О.) своїми центрами (управліннями)». Із цього випливає, що центри та управління стоять на одному ієрархічному рівні, на вершині піраміди релігійних організацій, представлених їхніми об’єднаннями. Проте в ланцюжку управління середня ланка (релігійне об’єднання) зникає, а натомість «держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях (проте не фінансову чи господарську. – В.О.) будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості» (ч.2 ст.8). «Релігійні організації, керівні центри яких знаходяться за межами України, можуть керуватися в своїй діяльності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушується законодавство України» (ч.2 ст.9). Закон не прописує механізму зміни підлеглості і тому залишається нез’ясованим, на якому рівні, який орган, яким способом і з якими юридичними наслідками приймає таке рішення.

Яку роль відіграє релігійне об’єднання у постанні релігійного управління (центру)? З’ясувати це, виходячи з тексту Закону про свободу совісті, практично неможливо, що не дивно, оскільки «правовим нонсенсом є утворення юридичних осіб (релігійних управлінь і центрів) релігійними об’єднаннями, юридичний статус яких невизначений» [80]. У ч.2 ст.12 зазначається, що статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з’їздах, конференціях. Пояснення відсутні і тільки здоровий глузд дозволяє визначити, що релігійна громада,  монастир та релігійне братство, які згідно з ч.2 ст.10 утворюються у порядку, встановленому для релігійних громад, здатні ухвалити статут (положення) або внести до нього зміни на загальних зборах віруючих громадян, а також делегувати своїх представників на релігійну конференцію чи з’їзд. Закон про свободу совісті не уточнює, конференція чи з’їзд приймає рішення про створення релігійного об’єднання, а також ухвалює його статут, як втім незрозумілим залишається, який орган і в яких випадках формує релігійне управління, а в яких – релігійний  центр, та приймає відповідний статут. Тільки опосередковано з п.5 вимог до статуту (положення) релігійної організації (ст.12) та ч.5 ст.14 можна зробити висновок про те, що порядок затвердження статуту (положення) розробляється самою

релігійною організацією.

Поряд із цим Закон про свободу совісті визнає право релігійних управлінь і центрів відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), які діють на основі своїх зареєстрованих статутів (положень) (ч.1 ст.10). Як у такому випадку затверджується статут підлеглих релігійних організацій – також залишається поза установлень Закону, і, ймовірно, проскрибування механізму покладається на релігійний центр (управління).

Закон про свободу совісті визначає вимоги до змісту статуту (положення) релігійної організації та порядок його реєстрації для одержання правоздатності юридичної особи.

Зупинимося детальніше на змісті статуту (положення). Закон про свободу совісті висуває шість пунктів вимог до змісту статуту (положення) (ч.2 ст.12). Пункти 1, 5 і 6 цих вимог видаються більш-менш прийнятними, проте до інших пунктів виникає низка запитань, зокрема:

1                    Яким чином щойно створена релігійна громада може визначити своє місце в організаційній структурі релігійного об’єднання, якщо такого об’єднання ще не існує (п.2)? Який сенс вбачає законодавець у необхідності визначення місця релігійної організації в структурі релігійного об’єднання, якщо останнє не може набувати статусу юридичної особи, оскільки той самий законодавець не включив його до переліку релігійних організацій, які можуть реєструвати свій статут (положення)? І навіть якщо релігійне об’єднання і хотіло б зареєструвати свій статут (положення), жоден орган державної влади не

візьметься цього робити – не прописана компетенція (ст.14).

2                    Про який майновий стан релігійної організації на момент реєстрації юридичної особи йдеться, якщо Закон про свободу совісті дозволяє вступати у правові відносини щодо володіння, використання та розпорядження майном, а також нематеріальними активами тільки юридичним особам (тотожно вже зареєстрованим релігійним організаціям) (п.3)?

3                    Яку мету переслідує законодавець, коли вимагає зазначити у статуті (положенні) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів (п.4), якщо ці права передбачені самим Законом про свободу совісті, і тому доречно лише визначити статутні завдання релігійної організації (п.1 ст.19)? Винятком є хіба що право релігійних управлінь і центрів на створення духовних навчальних закладів для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей. У цьому випадку п.1 ст.11 Закону про свободу совісті  прямо не вказує, яким чином зазначене статутне право прописується: як таке, що необхідне для виконання статутних завдань релігійної організації, а чи як конкретне право в переліку статутних прав. І саме ця невизначеність відсилає до п.4 вимог до статуту (положення) релігійної організації.

У п.4 вимог до статуту (положення) міститься не тільки недоречність, але й правова пастка, яка дозволяє державі опосередковано впливати на діяльність релігійних організацій. Припустимо, що релігійний центр не вніс до переліку своїх статутних прав право на заснування навчального закладу, а з часом вирішив такий навчальний заклад заснувати. Вирішення проблеми видається простим, оскільки необхідно лише внести зміни до статуту, але для цього доведеться знову звертатися до органів державної виконавчої влади.

Якщо зареєстрований статут (положення) релігійної організації надає їй право засновувати виробничі, господарські підприємства та освітні заклади, то такі підприємства та заклади діють відповідно до власного статуту, а не статуту релігійної організації. Більше того, релігійні організації та засновані ними підприємства та заклади освіти є неприбутковими організаціями і відповідно п.2 ст.19 Закону про свободу совісті оподатковуються в порядку і розмірах, установлених для підприємств громадських організацій. Однак до 1 січня 2003 р. ДПАУ згідно з п.7.11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» [23] вимагала від релігійних організацій проходження спеціальної процедури їх включення до Реєстру неприбуткових установ (організацій). Порядок отримання статусу неприбуткової організації, затверджений Наказом ДПАУ від 3 липня 2000 р., № 355, зобов’язував такі організації, а серед них і релігійні, подавати до податкових органів заяву про внесення їх у реєстр неприбуткових [46]. Після цього податкова адміністрація перевіряла установчі документи (статут (положення) для релігійних організацій) та ухвалювала відповідне рішення – внести організацію до реєстру або відмовити. Отже, створювалася ситуація, коли держава в особі податкової адміністрації регулювала або намагалася впливати на діяльність релігійних організацій. У разі відмови релігійній організації у внесенні її до переліку неприбуткових податкові органи автоматично заперечували право користуватися пільгою на оподаткування прибутку та вимагали подання податкової декларації на прибуток на загальних підставах, що суперечить нормам Закону про свободу совісті.

Ситуація змінилася на краще, коли Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 24 грудня 2002 р., № 349 змінено з 1 січня 2003 р. порядок отримання статусу неприбуткової організації. Зазначений Закон визначає, що неприбуткові організації, до яких відносять і релігійні, отримують статус неприбуткових під час їх первинної реєстрації, тобто релігійна організація отримує статус неприбуткової одночасно з реєстрацією свого статуту (положення) [18]. Окрім того, з набуттям чинності нового ЦК України з 1 січня 2004 р. юридичні особи приватного права, а отже й релігійні організації, набувають універсальної правоздатності, що означає можливість робити все, що не заборонено законом. Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації прямо не забороняє засновувати підприємства, ЗМІ, навчальні заклади, навіть якщо таке право не прописано в статуті (положенні) релігійної організації. Отже, маємо парадоксальну ситуацію, коли одні правові акти вступають у суперечність з іншими, обмежуючи правоздатність релігійних організацій.

Суттєво також зазначити, що ст.12 Закону про свободу совісті не містить вимоги до статуту (положення) про визначення порядку формування органів управління релігійної організації. Чіткого механізму формування органів управління, фінансового та господарського підпорядкування релігійної організації не знаходимо й в інших статтях. Водночас ЦК України визначає, що юридична особа набуває прав та обов’язків, здійснює їх саме через свої органи [68, ч.1 ст.92]. Будь-яке рішення чи дія юридичної особи – це рішення або дія її органу, що реалізується в межах компетенції останнього. Однак цей принциповий момент залишається поза увагою законодавця.

Після досить значного, проте необхідного відступу, пов’язаного з вимогами до статуту (положення), перейдемо до порядку реєстрації релігійної організації-юридичної особи. Право створення релігійної громади надається повнолітнім громадянам, які подають заяву та статут (положення) до обласної, а в Київській та Севастопольській областях, – до відповідних міських державних адміністрацій; у Республіці Крим – до Уряду Республіки Крим [27, п.1 ст.14][7]). Проте, як слушно зауважує Г.Друзенко, залишається невизначеним, чому для створення юридичної особи-релігійної громади необхідно не менше 10 засновників, які до того ж мають бути громадянами України (ч.1 ст.14), в той час як громадську або благодійну організацію можуть створити три особи, а господарське товариство – усього дві особи (і не обов’язково громадяни) [80].

«Релігійні центри, монастирі, релігійні братства,  місії та  духовні

навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій» [18, ч.2 ст.14]. Таким органом, що має статус центрального органу виконавчої влади, є Держкомнацрелігій, порядок роботи та повноваження якого визначають ст.30 Закону про свободу совісті та Положення про Державний   комітет   України   у  справах  національностей  та  релігій,

затверджене Постановою КМУ № 201 від 14 лютого 2007 р. [48].

Лаконічність і чіткість чч. 1,2 ст.14 Закону про свободу совісті вражає, особливо коли врахувати, що ст.10 цього Закону визначає два способи утворення монастирів та релігійних братств. Зрештою, залишається нез’ясованим, на якому рівні державної виконавчої влади мають реєструватися зазначені релігійні організації, якщо вони створені у порядку, передбаченому для релігійних громад. Нормами яких статей, ч.2 ст.10 чи ч.2 ст.14, мають керуватися держава та зазначені релігійні організації? Відповідь на це питання дав Верховний Суд України, створивши прецедент для розгляду Держкомнацрелігій заяв віруючих про реєстрацію релігійних братств по суті. Однак, враховуючи домінування в Україні позитивістської теорії права [98], прецедентне право не розв’язало правової колізії, що закладена законодавцем у чинному Законі про свободу совісті [80].

Згідно з Законом про свободу совісті (чч.3, 4 ст.14) документи, подані на реєстрацію, розглядаються відповідним органом державної влади, який у місячний термін приймає відповідне рішення, і не пізніше десятиденного терміну письмово повідомляє його заявникам. У складних випадках (коли необхідні висновки місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної або міської Ради народних депутатів, а також спеціалістів) рішення про реєстрацію приймається в тримісячний термін. У тому самому порядку і в ті самі терміни, що і реєстрація статутів (положень), вносяться зміни і доповнення до них (ч.6 ст.14). Закон про свободу совісті визнає можливість оскарження в суді перевищення встановлених термінів у порядку,    передбаченому   цивільно-процесуальним    законодавством

України (ч.5 ст.14).

У разі відмови від реєстрації статуту (положення) релігійної організації рішення відповідного державного органу може бути оскаржене в суді загальної юрисдикції. Відмова відповідного органу державної влади має бути письмово оформленою та вмотивованою. Законодавцем передбачено дві підстави для відмови: 1) статут (положення) релігійної організації не відповідає законодавству України; 2) діяльність релігійної організації суперечить  чинному законодавству (ст.15). У зазначених випадках суд здійснює розгляд справи за скаргою, поданою громадянами-засновниками релігійної організації у місячний срок, обчислюваний з дня прийняття рішення державним органом [69, п.1, 3 ст.24812]. «Скарги на рішення місцевих державних органів подаються до Верховного суду Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів, а на рішення державного органу України у справах релігій – до Верховного Суду  України» [69, п.1, 3 ст.24812].

Скарга розглядається судом у десятиденний срок у відкритому засіданні за участю громадян-засновників чи їх представників [69, п.1, 3 ст.24813]. Суд може прийняти одне з рішень:

1)            усунути допущене порушення, якщо оскаржуване рішення прийняте відповідним державним органом з порушенням вимог закону;

2)            відмовити у задоволенні скарги, якщо оскаржуване рішення відповідає закону [69, п.1, 3 ст.24814].

У такому самому порядку розглядаються скарги релігійних організацій на рішення органів влади щодо володіння та користування культовими будівлями та майном (69, гл.31-Б).

Припинення діяльності релігійної організації можливе:

¾     відповідно до власних настанов одним із способів:

а) шляхом реорганізації, що здійснюється у формі поділу, злиття або приєднання;

б) шляхом ліквідації;

¾     за рішенням суду, якщо релігійна організація-юридична особа порушує положення Закону України про свободу совісті та релігійні організації та інші законодавчі акти України.

Судове вирішення справи про припинення діяльності релігійної організації, що є юридичною особою, здійснюється за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації, або прокурора. Судове провадження здійснюється відповідно до ЦПК України [27, ст.16].

Проаналізовані статті Закону України про свободу совісті та релігійні організації, ЦПК України дають підставу для висновку про те, що в усіх випадках, коли однією зі сторін є орган державної влади, справу розглядає суд загальної юрисдикції, незалежно від того, другою стороною є фізичні (громадяни-засновники релігійної організації) чи юридичні (релігійні організації) особи.

Майнові справи, в яких сторонами є юридичні особи, крім органів виконавчої влади, розглядаються арбітражними судами України відповідно до АПК України.

В умовах формування правової держави з метою наближення законодавства України до міжнародних стандартів захисту прав людини, Закон про свободу совісті надає релігійним організаціям право користуватися майном, яке є власністю держави, громадських організацій або громадян, а також володіти, користуватися і розпоряджатися майном, яке належить їм на підставі права власності (ст.17, 18).

Порядок використання релігійними організаціями будівель та майна, що є власністю держави, громадських організацій або громадян, визначається договором, який може бути розірваний або припинений тільки на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Будь-яке самовільне (в тому числі й рейдерське. – В.О.) захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається (пп.1, 7 ст.17).

Згідно із Роз’ясненням Вищого арбітражного суду України від          29 лютого 1996 р., № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України Про свободу совісті та релігійні організації», культовими будівлями та майном є будівлі і речі, спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян [59]. Приміщення, що пристосовані для проживання священнослужителів, якщо вони не є невід’ємною частиною культової споруди і не знаходяться на земельній ділянці, необхідній для обслуговування цієї споруди (сторожка тощо), не можуть бути визнані культовими будівлями і приміщеннями. Зазначені обставини можуть встановлюватися документами служби технічної інвентаризації. У разі виникнення сумнівів щодо належності будівлі або майна до категорії культових господарські суди повинні призначити експертизу.

Постановою КМУ від 29 жовтня 2003 р., № 1699 затверджено Типовий договір про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю [51].

Державні організації, на балансі яких знаходиться культова будівля чи майно, відповідно до ст. 17 Закону про свободу совісті передають його у безоплатне користування релігійній організації або повертають у власність релігійної організації на підставі рішення обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим – Ради Міністрів               АР Крим[8]). Клопотання про передачу культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування релігійним організаціям розглядається відповідним органом державної влади в місячний термін з письмовим повідомленням про це заявників.

«Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель. Користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України», зазначено в пп.6, 7 ст.17 Закону про свободу совісті. Земля для проведення підприємницької та іншої діяльності згідно зі ст. 93 і 124 ЗКУ [30] може надаватися в користуван

 

17