ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание-> Взаємодія  іноземних законів

Застосування колізійних норм щодо спадкування у міжнародому праві

 Взаємодія  іноземних законів

є важливою передумовою міжнародного

співіснування вітчизняного права з правом інших країн. Звичайно, у юрисдикційного органу частіше за все є бажання застосовувати право своєї країни для регулювання будь-яких правовідносин, що не могло б породжувати складні колізійні проблеми в правозастосуванні. У випадку застосування  лише свого власного закону суспільні відносини регламентувались би лише власною системою права незалежно від наявності іноземного елементу  та  його зв’язком з правом різних країн; юрисдикційний орган мав би змогу просто ігнорувати безліч інших правових систем, та відмінності в їх  правових інститутах при регулюванні певних соціальних відносин.

В даному випадку природно постає питання, з якою метою вітчизняна система права допускає застосування  іноземної системи права на своїй території?  Загальновизнано, що застосування виключно закону суду до будь-яких відносин міжнародно-приватно-правового характеру може негативно вплинути на міжнародний обіг в цілому та зовнішньо-правові зв’язки зокрема. Внаслідок цього не будуть  прийняті до уваги безліч нюансів, які накладає міжнародний характер  суспільних відносин та їх об’єктивний зв’язок із правом інших країн, що призведе до неадекватного правового результату та несправедливого рішення певної юридичної справи, що може бути істотною перешкодою для розвитку міжнародних відносин приватноправового характеру.

Таким чином, виходячи з соціально-правової необхідності, національна правова система за допомогою власних регуляторів (колізійних норм) узгоджує  дію іноземних законів поряд із дією власних законів на своїй території. Як відзначав Ф.К. Савіньї відзначив, що саме чисельність позитивних законів робить необхідним відокремити їх один від одного  чіткими контурами в їх повноваженнях, зафіксувати обмеження різних позитивних законів по відношенню один до одного [26, с. 6]. Кожна країна через силу свого суверенітету вправі самостійно визначити сферу дії своїх власних законів та, через визнання суверенітету іншої держави, іноземних законів на своїй території стосовно ускладненого іноземним елементом відношення. Визнаючи особисте і територіальне верховенство іншої країни, її правопорядок,  вітчизняна правова система створює передумови для рівного і   повноцінного міжнародного спілкування підвладних їй суб’єктів у приватній сфері. Тому у даному випадку глобальне застосування  свого власного закону є теоретично і практично не доцільним і не бажаним. 

Зіткнення у соціальних відносинах іноземних характеристик обумовлює зіткнення національних правових систем. У принципі, право кожної країни має здатність регулювати суспільні відносини  навіть у разі наявності іноземних характеристик. Тому право, відображаючи такі іноземні характеристики, відображає й іноземні правові системи та їх взаємозв’язок, що проявляється у наданні юридичного значення іноземним нормам права, які розраховані на регулювання певних правовідносин.

Напевне, через це, національна правова система, вважаючи себе основним регулятором суспільних відносин, розглядає інші правові системи у якості таких, що в певних випадках та в певних визначених нею межах  здатні до регулювання  суспільних відносин, що також нею визначені та  мають причетність до інших правових систем.  Тому саме через важливість застосування комбінованого регулювання соціальних відносин з іноземним елементом доктрина МПП  із самого початку його існування намагається теоретично обгрунтувати  застосування іноземного права на території власної юрисдикції, чи, іншими словами, міжнародну взаємодію національних правових систем.

Так, згідно з концепцією, що міститься в роботах Бартола, Д’Аржентре, Дюмулена, Е. Франкенштайна, Г. Кегеля, правова система тієї чи іншої країни надає значення нормам іноземної правової системи через те, що правові норми вважаються прикріпленими  до предметів матеріального світу, тому право певної країни повинно надавати правову регламентацію соціальним відносинам у залежності від того, до яких предметів матеріального світу прикріплені норми права. Норми права в даному випадку класифікуються в залежності від їх прикріпленості до людини чи до речей. Дана концепція  виникла з феодального світосприйняття, у той час, коли  людина була прикріплена до певної території, феодала, і т. п.,  і в подальшому її розвитку не відійшла від намагання вирішити  проблему взаємодії  правових систем, залишаючись у межах внутрішнього права та прикріплюючи норми права до  людей  чи речей.

Інша концепція вирішення питання щодо причин взаємодії національних правових систем будує свої погляди на ідеї міжнародної ввічливості чи на ідеї міжнародної моралі. Представниками  цього напряму були У. Губер,  Герциус, П. Вут, І. Вут,  Л. Булленуа, Дж. Сторі, Ф. Савіньї, С. Лівермор, Г. Делле, та ін. Вважалось, що міжнародна ввічливість покладає на державу  чи на суди обов’язки по наданню юридичної сили іноземним нормам права. Міжнародна ввічливість розумілась  у якості люб’язності, милості, добродійності. Така концепція  не грунтується на правових засадах, що витікають з норм права, тому, хоча теорія “міжнародної ввічливості” отримала чисельних прибічників, її основні засади  в достатній мірі не обгрунтовують причини взаємодії з  іноземним  правом.

 

12