ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Колізійні норми в галузі спадкового права обумовлюються трьома групами факторів:

Застосування колізійних норм щодо спадкування у міжнародому праві

Колізійні норми в галузі спадкового права обумовлюються трьома групами факторів:

-         по-перше, колізіями в законодавствах, які неоднаково регулюють питання спадкування за законом – у даному випадку колізійні норми повинні вирішити колізії щодо застосовуваного права. Наприклад, визначення кола спадкоємців, порядку їх залучення до процесу спадкування, визначення обов’язкових часток, забезпечення фінансового стану окремих категорій осіб;

-         по-друге, колізіями щодо спадкування за заповітом. У цьому випадку колізійні норми повинні вирішити питання спадкової дієздатності, визнання  (не) дійсною форми заповіту, його змісту;

-         по-третє, колізіями, які виникають через неоднакову регламентацію питань спадкування рухомого та нерухомого майна.

 Існують і інші колізійні проблеми спадкового права, щодо яких повинні існувати колізійні норми. Зокрема, вирішення колізій спадкування у разі існування відмінностей між універсальним правопреємством та трансмісією за законодавствами різних країн, аналогічної ситуації у разі переходу  майна як виморочного чи спадкового до держави, визнання недостойними потенційних спадкоємців, а також вирішення ряду “попередніх” питань, таких, як визначення існування шлюбних відносин, усиновлення, недієздатності, родинних зв’язків, і т.ін.

Майже всі перелічені питання спадкового права формулюються в об’ємі колізійної норми у якості загального та додаткових, субсидіарних формулювань. Тому, для того, щоб вірно застосувати колізійну норму, необхідно перш за все правильно визначити об’єм норми, тобто вказівку на правовідношення та ряд його загальних ознак,  до якого норма буде застосована. У випадку, якщо норма встановлює формальний об’єм, який по суті відрізняється від фактичного, та через це регулюється іншими колізійними правилами, необхідно для правильного нормативного регулювання враховувати його можливу підпорядкованість іншим правопорядкам. 

Особливу значимість для встановлення права, яке буде застосоване до всіх питань спадкового права мають три колізійні прив’язки, а саме: 1) особистий закон спадкодавця (lex personalia). Ним може бути закон громадянства (lex partiae), підданства, постійного місця проживання, доміцілію (lex domicilii), національності (lex nationalis); 2) закон місцезнаходження спадкового майна (lex rei sitae) – це закон тієї країни, де розташоване майно спадкодавця; 3) закон місця складання заповіту (lex loci actus) – це закон тієї країни, де спадкоємець уклав свій заповіт.

Всі перераховані колізійні принципи викристалізовувались у доктрині, законодавстві та практиці протягом майже всього існування МПП, і набули значення міжнародних звичаїв, які, за виключенням деяких обмежень є загальновизнаними в багатьох країнах світу у якості основних колізійних критеріїв, що викликає потребу їх детального розгляду.

Колізійні норми МПП почали зароджуватись, очевидно, ще в стародавньому світі. Так, у стародавньому Римі з’явились норми, які регулювали взаємовідносини римлян з перегринами, відносини перегринів між собою, що дало початок розвитку права іноземців. . Як визначав М. Вольф, стародавні джерела римського права “мовчать” щодо колізійних норм [57, с. 34]. І хоча колізії законів вже були відомі в стародавньому Римі, але в кодифікованому вигляді вони нам не відомі [58, с. 18]. До наших днів дійшли декілька висловлювань римських юристів щодо колізії законів та латинські формули прив’язок, які, можливо, вказують на їх римське походження (de conflictu legum – про колізію законів; lex posteriori derogat priori – останній закон відміняє попередній; lex de futuro, judex de praetrrito – закон діє на майбутнє, суддя розглядає минуле; lex fori – закон суду; lex loci celebrationis – закон місця укладання угоди; lex loci comissi – закон місця вчинення дії і т. ін.).

Ряд дослідників вважають, що стан речей, який обумовлює систему МПП, а саме, ряд конфліктних територіальних законів, існував уже в Римській імперії, але тексти, які дійшли до сьогодення, не проливають світла на те, яким чином законодавчо вирішувались конфлікти [26, с.15]. Однак, на думку R.H. Graveson, зокрема, у стародавньому світі існував родючий грунт для теорії конфлікту законів. Хоча один чи два важливі принципи розробились випадково, а саме, концепція доміцілію, і правило про те, що питання.я. які стосуються нерухомих речей регулюються законом місця, де такі речі знаходяться [59, c. 25]. Крім того, визнається, що вже в період занепаду Римської імперії з VI по X сторіччя спадкування регулювалось особистим законом померлого [26, с.17]. На жаль,  відомостей щодо якої-небудь системи норм МПП чи відповідної доктрини в цей період  до нас не дійшли.

Іншої точки зору дотримується К. Філліпсон, який неодноразово підкреслював що  ius gentium (право народів) містило в собі певний комплекс норм для запобігання чи вирішення конфліктів законів, які могли виникнути між різними законодавчими системами[60, с. 94, 301]. Уже тоді норми, що стосувались заповітів  варіювались відповідно до їх місця розташування, однак заповіти визнавались дійсними у Римі, якщо вони були укладені відповідно до особистого закону спадкодавця.  Ульпіан, говорячи про заповідальну нездатність юніанських латинян (Junian Latins) і підданих Риму (dediticii), визначає, що у випадку щодо перших, нездатність накладається відповідно до lex Iunia, а щодо других, то  вони не могли укладати заповіт ні як римляни, ні як перегрини, та не визнавались суб’єктами будь-якої певної держави; адже тільки ті, хто були суб’єктами певної країни, могли мати права у відповідності з її законами. Іншим вирішенням колізійної проблеми можна вважати  положення Кодекса Юстиніана про те, що заповіти є відкритими та публічними у відповідності зі звичаєм, де відбувається процедура їх укладання, що вказує на те, що римляни приймали до уваги положення різних правових систем, та не ігнорували правило “locus regit actum”, і що вони часто намагались регулювати складності, які виникали через протистояння  чи невідповідність законодавств шляхом застосування цього правила. У випадку спадкування без заповіту Цицерон указував на необхідність спадкування за законами міста, де проживала померла особа. Окремі автори навіть вказують на певні тексти Дігестів, які вказують на необхідність застосування закону доміцілію [60, с. 292-294]. Філліпсон цитує тексти Гая, Ульпіана, Юстиніана, що стосувались дійсності заповіту, укладеного за законом певної території, застосування положень муніципальної конституції щодо  виконання заповітів, та застосування муніципального закону спадкодавця [60, с. 279].

 Крім установлення певного кола колізійних норм, римляни вперше визнали  доктрину публічного порядку – за визначеннями французьких та італійських авторів – необхідного критерію МПП. Так, у випадку застосування конкуруючих законодавств, право перегринів часто усувалось римським цивільним правом, а також правом народів, коли в небезпеці були інтереси держави чи суспільна мораль [60, с. 299].

Таким чином, можна визнати, що хоча в античному світі і не існувало, можливо, розвиненої системи норм міжнародного приватного права, його еволюція була спричинена елементарною регулятивною системою  римського права.

 

30