ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Більш швидкий розвиток

Застосування колізійних норм щодо спадкування у міжнародому праві

Більш швидкий розвиток

МПП стає  можливим після занепаду римської імперії та появою незалежних європейських держав із різними місцевими нормативними системами. За визначенням Губера, конфлікт законів є результатом антагонізму персонального й територіального законів, кожний з яких претендував на домінування [60, с. 284].

Зокрема, період раннього середньовіччя  приніс в одному з   міжнародних договорів  колізійну норму, згідно з якою в договорі  Олега 911, зокрема, говориться якщо помре (із русичів у Греції), не впорядкувавши свого маєтку і не має своїх (тобто низхідних при собі в Греції), то майно повертається його малим ближнім (тобто родичам) до Русі. Ця умова за своїм характером є найдревнішою нормою МПП [61, с. 8]. А.Н. Макаров, в свою чергу підкреслює, що у мусульманській літературі можна знайти обговорення колізійних питань значно раніше, вже на рубежі VШ і ІХ  ст.ст. [50, c.28].

Як зазначалось у  підрозділі 1.1., передумовою виникнення колізій є існування плюралізму правових систем, значні відмінності в цивільному законодавстві, а також здатність до взаємодії різних правових систем права. У свою чергу, колізійні норми мали потребу з’явитись лише за умови існування вказаних обставин, які склалися в Європі  наприкінці епохи середньовіччя.   Адже лише з розвитком промисловості, торгівлі, появою торгівельних шляхів, міст-ярмарок, інтенсифікації процесів міграції, посиленням мореплавства, і т.д., з’явилась нагальна потреба  в регулюванні колізій різномісцевих законів.

Тому, на основі розвитку господарських відносин нового зразка, які виходили за межі окремих феодальних держав, почала вперше складатись доктрина МПП. Правове регулювання повинно було відповідати розвитку нових економічних відносин тодішнього суспільства. Проте, поряд із тим, що існували правові кодифікації місцевих звичаїв – статутів, продовжувало свою дію і римське право – загальне для всіх міст італійського Середземномор’я. На основі вивчення в італійських університетах текстів давньоримських юристів  з’являється доктрина МПП. Для перших кроків доктрини  МПП було характерним  намагання будь-що пристосувати тексти римського права до вирішення колізійних проблем того часу 1).

До римського права звертались через загальні тенденції відродження античної культури, гуманізму, а також через те, що римське право вважалось загальнообов’язковим імперським законом. В епоху середньовіччя германський імператор вважався наступником римських імператорів, завдяки чому римське право продовжувало своє існування, а його загальне визнання створювало шир. базу для рецепції.

Римське право у якості визнання його світовим правом фактично мало силу для всього Заходу, однак, поряд із ним існувало також право окремих міських громад. Вступаючи в протиріччя між собою та римським правом, вони породжували реальні правові колізії, у тому числі у сфері спадкового права. Заслугою глосаторів було те, що вони вперше усвідомили нездатність однієї правової системи регулювати всі правові відносини в суспільстві, а отже, право античного Риму було зведено зі свого п’єдесталу світової правової системи, якою воно само себе вважало, і стало розглядатись як одна з багатьох правових систем [28, c. 130].

Іншу точку зору висловлював Грабар В.Е., який зазначав, що глосаторів не цікавили колізії статутів через те, що дія статутів розповсюджувалась на тих, хто їх створив; тому для глосаторів було очевидним, що чужоземці, які потрапляють на територію дії іншого статуту не підкоряються йому, а живуть або за римським правом, або за своїм статутом. У тих випадках, коли неможливо було застосувати для кожної особи право її громади – застосовували римське право. І хоча вирішення колізії формально базувалось на римському

праві, через що на нього робляться постійні посилання, насправді воно лише покривало авторитетом римського права рішення, які були прийнятні для правозастосовчого органу. Через це потрібні колізійні норми відшукувались у римському праві вже після того, як потрібне рішення було знайдено. Прикладом  використання гамузом норм римського права є застосування норм імператорської конституції, яка дозволяє неписьменним жителям селища  укладати заповіти, як доказ того, що заповіт, укладений згідно із законом місця його укладання, буде повсюди визнаний дійсним [63, с. 208-213].

Школа глосаторів

 змінилась школою постглосаторів, які не обмежувались простим викладенням глосс – коротких поміток до текстів римського права, а намагались писати до них коментарі, пристосовуючи норми римського права до правовідносин середньовіччя. Тому розробка колізійних прив’язок, зокрема, до правовідносин по спадкуванню, здійснювалась на новому рівні через першу спробу теоретичної розробки  окремих положень МПП.

Так, П’єр Бельперш уперше намагався приєднати питання спадкування майна до закону тієї країни, де воно знаходиться (lex rei sitae); Чіно де Пістайа підкоряв процес спадкування за заповітом та його форму місцю, де за-

повіт укладено, виражаючи тим самим принцип lex loci actus; Альберік-де-Рошате висловлювався за національний принцип – тобто за закон країни походження спадкодавця, а у випадку, якщо він не відомий – буде діяти закон місця смерті; Фабер вважав, що форму заповіту встановлює закон місця його укладання, а порядок спадкування вирішує закон місця знаходження майна [62, c. 24-32].

Бартол уперше вирішив розділити правовідношення на елементи і для кожного з них намагався віднайти територіальну прив’язку. Хрестоматійним стало так зване “англійське питання”, яке Бартол вирішував на основі тлума-чення слів закону, виходячи із того, що в Англії за звичаєм спадкує старший син; дехто помер, залишивши майно в Англії й Італії. Бартол рекомендує вчитуватись в слова тексту статуту, адже можливо, що в них містяться розпоряджання річчю. Якщо там сказано: “майно померлого переходить старшому” - закон стосується речей, а тому буде застосовуватись закон місця їх знаходження. Але якщо слова статуту інші: “нехай спадкує старший” – це розпорядження щодо осіб, і буде діяти закон країни походження (lex originis) спадкодавця. Проте в даному випадку потрібно, щоб існувала сама колізійна норма, яка б вирішувала це питання вибору між двома прив’язками. Без законодавчого вибору тлумачення тексту не може привести до правильного результату [62, c. 37].

Бальд пояснював застосування принципу lex rei sitae для спадкового майна і для змісту заповіту тим, що мова йде не про особу, а про придбання. Варфоломей а Сальчето пропонував підкоряти спадкування вітчизняному закону спадкодавця [62, c. 48].

І хоча середньовічні юристи не спирались на достатні теоретичні розробки при виробленні вказаних принципів, вони на основі емпіричного досвіду змогли виробити колізійні прив’язки, які й на сьогоднішній день є дієвими механізмами відшукання необхідного права, що діють у сучасному законодавстві та використовуються нинішньою практикою.

На зміну глосаторам і постглосаторам прийшли статуарії. Їх теорія може бути зведена до того, що всі закони є або реальними (якщо вони стосуються речей) або персональними (якщо вони стосуються осіб). За Д’Аржентре, завдання конфліктного права спрощується тим, що у випадку прикріплення закону до речі або до особи можна визначити межі його просторової  дії: територіальність або екстериторіальність. Так, згідно з цією теорією, спадкування нерухомості підкоряється дії закону, де нерухомість розташована, але особа, яка визнається спадкоємцем за цим законом, може не отримати нерухоме майно на інших територіях, якщо вона там не буде визнаватись спадкоємцем.

Статутна теорія знайшла своїх прибічників в особі великої кількості дослідників у багатьох країнах. Так, французи Дюмулен, Фелікс, Буйе, італієць Рокко, німець Савіньї, та ін., проголошували з певними поправками та обмеженнями розподіл статутів на реальні та персональні (та деколи змішані) [60, c. 237-239].

Очевидною заслугою теорії статутів в особі Д’Аржентре є визначення застосування lex rei sitae у якості  суворотериторіального принципу [62, c. 56]1), такого, який не може бути змінений або уникнений будь-ким, крім влади закону території. (Тому у заповіті немає ніякої змоги, під загрозою визнання його недійсним, розпорядитись нерухомим майном всупереч  законам тієї території, де воно розташоване.) І навпаки, з часів статутної теорії більшість законо-давств та теоретиків одностайні в тому, що права на рухоме майно, та особисті права осіб регулюються законами доміцілію.

Однак доктрина МПП часто піддає критиці як застосування окремих колізійних правил, так і їх теоретичне обгрунтування. Не була виключенням і статутна теорія, неспроможність якої вперше довів Вехтер, який пропонував, зокрема, в якості колізійного принципу використовувати  єдину максиму – lex fori, чи вітчизняне право судді, а  саму статуарну теорію, як писав М. Вольф,  роздер на шматки і розвіяв по вітру її останки [57, c. 50].

Одним з тих, хто також визнавав вади теорії статутів був Фрідріх Карл Савіньї, який, хоча і проголосив розподіл статутів правочинним у багатьох випадках, проте визнав доктрину статутів як таку, що не задовольняє та робить сумнівною і нестабільною основу МПП [64, с. 238]. Натомість Ф.К.

Савіньї визнав територіальність будь-якого правовідношення, та неодноразово повторював, (а за ним це робили багато його послідовників) що воно за своєю природою тяжіє до певної території, має там своє місце [65, c. 100]. Але самою широкою і справедливою, і разом з тим практичною є доктрина, сформульована Савіньї з його школою, що при колізії різних статутів по судимій справі, суддя повинен застосовувати для різних частин спірного правовідношення, ті закони (іноземні чи місцеві), під владою і через які кожна дана частина правовідношення склалась[11, c. 8].

 

 

31