ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->В правовій літературі

Застосування колізійних норм щодо спадкування у міжнародому праві

В правовій літературі

 місце проживання зводиться до юридичної адреси особи та підкреслюється, що зазвичай в законодавстві фіксуються критерії чи ознаки, за якими слід визначати наявність місця проживання. Ним в законодавствах різних країн може бути: місце постійних занять особи, місце знаходження її майна, місце, де особа головним чином перебуває, місце, де особа постійно перебуває, місце, де особа оселилась з наміром довго перебувати, місце, праву якого особа бажає підкорити свої правовідносини, місцезнаходження основного облаштування, місце знаходження підприємства, організації, де особа працює, чи що їй належить, місце, де знаходиться центр її підприємницької діяльності та інтересів і т.д. [33, с. 89-90], [75, с. 48-49]. Аналізуючи німецьке право, Л. Енекцерус відмічає, що під місцем проживання розуміють те місце, яке розглядається як зосередження життєвих відносин даної особи. Для нього місце проживання має правовий, а не фактичний характер, що має своєю основою осілість в певному місці, створюється волею особи оселитись на постійне проживання в певному місці та фактичне там проживання. Постійне місце проживання повинно бути зосередженням життєвих інтересів, та носити постійний характер [40, с. 327-328].

За визначенням французького юриста Л. Жюлліо де ла Морандьєр, у дореволюційному праві місце проживання мало першочергове значення. За феодального ладу місце проживання означало місце прив’язки особи, точніше – сім’ї, до певної землі, маєтку феодала, підкорення певним правовим звичаям, кутюмам [76, с. 310]. І хоча згодом прив’язка до місця постійного проживання втрачає своє вирішальне значення, все ж таки необхідно підкреслити, що більше ніж половина з відомих законодавств у сфері МПП містять прив’язку до місця проживання спадкодавця на момент смерті для визначення спадкового права. Крім України, яка послідовно дотримується вказаного колізійного правила, такі країни як Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Бразилія, Венесуела, Китай, Мадагаскар, Монголія, Перу, Таїланд, Чилі, Швейцарія закріплюють в своєму законодавстві прив’язку до місця проживання спадкодавця як основну щодо спадкування  майна. В свою чергу, критерій громадянства встановлено в таких країнах як Грузія, Буркіна-Фасо, Німеччина, Греція, Єгипет, Куба, Литва, Туніс, Туреччина, Чехія, Югославія, Південна Корея, Японія. Традиційно принципу доміцілію дотримуються Австралія, Велика Британія, Канада, США. Крім того, деякі країни встановлюють більш шир. прив’язку до особистого закону спадкодавця, яка, очевидно, надає більш гнучкі можливості для визначення необхідного права. Це законодавства Австрії, Угорщини, Італії, Ліхтенштейну, Об’єднаних Арабських Еміратів, Португалії, Румунії, а також Кодекс Бустаманте. Закону суду дотримуються Йемен та Латвія; національного права спадкодавця -  Польща та Іран; місця останнього перебування – Естонія; правила місцезнаходження для усіх категорій майна – Уругвай [77, с. 892].

Хоча вітчизняний теоретик МПП А.А. Рубанов  у багатьох своїх роботах [78, с. 265-266], [37, c.219], [67,c.160-161] пояснює обумовленість колізійних прив’язок, зокрема, прив’язки до місця постійного проживання, взаємозв’язком відносин спадкування з системою власності, однак в одній із своїх робіт  серед іншого він зауважує, що вибір спадкового права за допомогою різних критеріїв (громадянства, постійного місця проживання, доміцілію, місця знаходження спадкового майна, чи їх комбінації), обумовлюється не міркуваннями теоретичного порядку, а перш за все обставинами, які лежать поза сферою науки МПП. У якості прикладу наводиться застосування закону громадянства в країнах еміграції (Італія) та закону доміцілію в країнах імміграції (США) [68, c.169].

 

37