ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->На думку угорського юриста Ф. Мадля,

Застосування колізійних норм щодо спадкування у міжнародому праві

На думку угорського юриста Ф. Мадля,

 національність є одним з найважливіших чинників, який прикріплює особу до певної держави. За цієї причини вказаний критерій став загальним спадком європейського МПП через ідею національної держави, коли остання намагається залишити в своїй юрисдикції тих суб’єктів, які у зв’язку з міграційними процесами переміщуються за кордон. У якості прикладу наводиться класичне формулювання ч. 3 ст. 3 Кодексу Наполеона 1804 р., який мав неперевершений вплив на правове поле всієї Європи і за яким закони, що стосуються цивільного стану і здатності (право - та дієздатності) осіб, розповсюджуються на французів, навіть на тих, хто знаходиться в іноземній державі. Це принципове формулювання відтворюється в праві багатьох країн, хоча і з широкими застереженнями завдяки збільшенню процесів міграції. Ф. Мадль є одним з тих авторів, хто підкреслює не випадковість застосування принципу постійного місця проживання у якості основного в країнах імміграції, та зауважує, що вказаний принцип є одним із засобів для забезпечення внутрішньої єдності відправлення правосуддя. В таких країнах доміціль є фактором, який одностайно виражає правові формулювання, прикріплення до політичної, соціальної та економічної сутності даної території, а також до іммігрантів [82, с. 37].

І хоча різні автори по-своєму окреслюють мету спадкового права: в забезпеченні “гарантій для спадкодавця за його життя” (А.Г.Хачатурян) [83, с. 102], чи у “забезпеченні сім’ї” (Пільє) [84, с. 147], вони однаково є прибічниками принципу громадянства, чи з огляду на пов’язаність власника майна з державою, чи з огляду на те, що інтереси сім’ї більш за все стосуються держави громадянства. Ще одним аргументом на користь прив’язки до закону громадянства особи є та обставина, що особа, яка залишає за собою своє громадянство, оселившись в іншій країні, можливо, прагне зберегти зв’язок із  країною свого громадянства, та сподівається на те, що при певних обставинах до правовідносин за її участі буде використаний саме закон  громадянства.

Більше того, інколи в правовій літературі по МПП підкреслюється, що у питаннях щодо правового статусу фізичних осіб всі закони  у якості основної колізійної прив’язки закріплюють закон громадянства. Щодо питання про визначення права, застосовуваного до спадкових правовідносин, всі закони про МПП містять однакову колізійну прив’язку – закон громадянства спадкодавця на момент смерті [66, c.70, 87]. Такі та подібні твердження виглядають щонайменше спірно з огляду на наявні законодавчі акти з МПП [77, 892 c.].

З іншого боку, критерій громадянства також має свої вади. Вони пов’язані з випадками подвійного громадянства чи з випадками відсутності громадянства, що по-різному вирішуються в законодвстві різних країн1) та представникамии доктрини.  У тому разі, якщо особа має громадянство двох або декількох інших держав, рекомендується використовувати перше з отриманих громадянств (Цительман), останнє з отриманих (Бар, Німейер), закон останнього місця проживання незалежно від громадянства (Кан, Вальтер) [50, c.60], [41, c.350-351]. Інші  висловлюються за те громадянство, яке спадкодавець мав на останньому місці свого проживання чи місці постійного  перебування (Баламут) [79, c.141-a –142]. У випадку безгромадянства слід, очевидно, звертатись до закону  місця проживання чи місцезнаходження особи, або до закону громадянства, який спадкодавець мав  до появи стану безгромадянства, тобто до закону дії останнього громадянства [50, c.61].

Так чи інакше, неважко помітити, що використання одного з критеріїв – постійного місця проживання чи громадянства не веде до повноцінного вирішення проблем адекватного вибору закону спадкування. Можливо, з огляду на недоліки обох принципів, Інститут міжнародного права на сесії в Ніцці 15 вересня 1967 р. прийняв резолюцію відносно спадкування за заповітом в міжнародному приватному праві, де, зокрема, рекомендував надати спадкодавцю можливість обирати між законом свого громадянства та законом доміцілію [79, c.208-209].

Український законодавець, використовуючи міжнародний досвід науки і практики  МПП у статті 1610 Проекту ЦК [86, с. 31-523] також встановив можливість вибору між двома критеріями – постійного місця проживання та громадянства для спадкодавця в його заповіті, хоча і з певними обмеженнями.

На відміну від прив’язки рухомого майна до особистого закону спадкодавця, що бере свій початок у колізійній фікції mobilia personam sequuntur, яка є, можливо, доробком церковної юрисдикції над питаннями спадкування рухомості [59, с.461],  коли рухоме майно вважалось таким, що рухається за особою, чи, інакше, знаходиться там, де знаходиться спадкоємець, для нерухомого майна (якщо воно виділяється) законодавчо встановлюється правило  lex rei sitae, тобто закон місцезнаходження речі.  Правило lex rei sitae одностайно визнається одним із найстаріших  принципів МПП та носить характер загального правила, яке має на думку одних – звичаєво-правове походження (Кан), а на думку інших – походить із теорії статутів (автором прив’язки до закону місцезнаходження нерухомого майна визнають Бертрана Д’Аржентре), яка вбачала в речових колізіях прояв реального статуту, що підкорявся загальній формулі lex rei sitae [14, c. 53]. Норми, які підкоряють спадкування нерухомого майна закону місця його розташування  відтворюють положення Ам’єнського кутюма (середньовічні французькі звичаї – кутюми підкоряли спадкування нерухомості кутюму її місцезнаходження) [84, c.145].

 

39