ГоловнаЗворотній зв'язок

Застосування колізійних норм щодо спадкування у міжнародому праві

Однак

 в ході вирішення колізійних проблем спадкового права нерідко виникають і інші питання, як, наприклад, дійсність шлюбу чи розлучення за участі спадкодавця, перебування з останнім в родинних стосунках, вирішення колізійних проблем щодо комморієнтів, здатність спадкоємців спадкувати, чинність усиновлення і т. ін. Перелічені та подібні ним питання отримали в доктрині назву “попередніх”. Складності при вирішенні “попередніх питань”обертаються навколо невизначеності щодо їх колізійного регулювання. Так, за однією концепцією (Мельхіор, Левальд, Раапе, Вольф, Робертсон, Ліпштейн), попередні питання слід розглядати за основною колізійною нормою, тобто, за нормою, яка регулює визначення спадкового статуту; за іншою концепцією (Нольде, Франкенштейн, Кох, Нусбаум, Фалконбрідж, Бреслауер, Магнус, Грейвсон), попередні питання слід вирішувати, керуючись їх власними колізійними нормами Деякі автори вважають, що слід керуватися індивідуальними обставинами справи та політикою форуму (Дісей і Морріс, Антон, Готліб) [26, с. 55]. Так, Кох Х., Магнус У., Вінклер фон Моренфельс авторитетно заявляють, що як загальне правило по відношенню до “попереднього питання” діє принцип самостійної прив’язки [91, с. 32]. Грейвсон, на прикладі таких попередніх питань, як дійсність шлюбу та законородженість дитини померлого зазначає, що вони залежать від колізійних правил, які стосуються, відповідно, шлюбу та закононародженості [59, с.462]. Нольде, задаючись колізійним питанням вибору права для визначення втрати безвісно відсутнім своєї правоздатності серед особистого закону та закону спадкування, констатує, що ніякий закон краще особистого не може вирішити так тісно пов’язані з особистим життям питання, як питання про безвісну відсутність [14, c.37]. Що стосується аргументів за концепцію застосування однієї колізійної прив’язки до “попередніх” та основних питань спадкового статуту, то їх, чітких та виразних, в доктрині МПП  не спостерігається.

Хоча А. Нуссбаум взагалі заперечує постановку “попередніх питань” бо вважає, що вже номенклатура нової теорії впадає в фатальну оману. Ми повинні виходити з того, що кожна конфліктна норма є попередньою, а тому вираз “попереднє питання” для нової проблеми не годиться” [79, c.154]. Багато інших авторів, які досліджували “попередні питання” розробили щодо них досить цікаві та часом суперечливі теоретичні положення. Так, Дісей та Морріс вважали, що для визначення наявності  “теоретичного питання” необхідна наявність трьох факторів, без яких відсутнє попереднє питання:  - основне питання повинно регулюватись за колізійними нормами іноземним законом; - повинні існувати додаткові питання з іноземним елементом, які могли б виникнути окремо, і які мають свої власні колізійні норми; ці колізійні правила повинні призводити до результату, відмінного від результату застосування колізійних норм основного питання [26, с.54-55]. П. Нейхауз вважав, що до “попередніх питань” відносяться такі правові ситуації: правова оцінка фактичного складу, трактовка окремих правових понять, допустимість заміни національних правових категорій іноземним еквівалентом, оцінка обов’язкової  сили судового рішення [66, c.185].

Незважаючи на термінологічну нечіткість та теоретичну невизначеність проблеми,  варіанти  вирішення “попередніх питань” є настільки важливими, що безпосередньо можуть впливати на визначення долі спадкового майна.

В теорії МПП висловлювалась думка про те, що проблема “попередніх питань” є проблемою трактовки окремих правових понять,  що являє собою один із випадків  вторинної кваліфікації, яка тому повинна здійснюватись відповідно до положень права, що застосовується [66, c. 186]. Однак з такою точкою зору важко погодитись. Як видається, вирішення “попередніх питань” не є проблемою трактовки взагалі, і вторинної кваліфікації зокрема, адже загальновідомо, що трактувати можна норму права, а кваліфікувати – фактичні обставини. Тому, що “попередні питання” відносяться до категорії фактичних обставин, вони не підлягають тлумаченню, і саме тому, що вони є фактичними обставинами, вони не можуть бути кваліфіковані вторинно, тому що вторинну кваліфікацію розуміють у якості кваліфікації понять колізійної норми [92, с. 74]. Саме через таку аргументацію не можна погодитись з тим, що до “попередніх питань” обов'язково слід застосовувати ті ж колізійні принципи, що й до основного питання. Очевидно, що “попередні питання” постають уособленою колізійною проблемою, що можуть  не збігатись з основними питаннями, хоча перші завжди обумовлюють правове вирішення останніх.

Як видається, єдиним відповідним рішенням описаної проблеми може бути використання для вирішення “попередніх питань” притаманних їм своїх колізійних прив’язок та надання кожній сфері дії колізійної норми відповідного їй місця в колізійному праві. Таке рішення питання відповідає внутрішній структурі, що існує в кожній правовій системі, суворому дотриманню думки законодавця щодо кола відносин, які охоплюються об’ємом даної ко-

лізійної норми. Таким чином, зберігається співвідношення, що існує в даному праві між власне шлюбно-сімейними та нормами спадкового права [93, с. 54].    

Як зазначалось на початку підрозділу, другою колізією в міжнародному спадкуванні є колізія щодо здатності до складання заповіту.

За українським законодавством здатність особи до складання та відміни заповіту визначаються за законом місця останнього проживання заповідача на момент складання акту (ч. 2 ст. 570 ЦК). Проект ЦК України в ст. 1612 визначає здатність особи на складання і скасування заповіту також за законом постійного проживання, але в момент складання акту або в момент смерті.

Необхідність існування колізійних норм щодо здатності до складання заповіту обумовлена, зокрема, значними відмінностями у цивільному праві різних країн щодо набуття вказаної здатності. Так, у Франції, Швейцарії, Англії, більшості штатів США, здатність до складання заповіту виникає разом з повноліттям – 18 років. За правом ФРН, по досягненні  16 років особа може укладати заповіти; так само 16 років дають право укладати заповіт у Франції, але тільки щодо половини майна – предмету заповідального розпорядження, а у випадку відсутності родичів до шостого ступеню, є можливість заповідати все майно. З 14 років  укладають заповіт в деяких штатах США, а в Англії з 14 років заповіт можуть укладати військові та моряки [94, с. 285-286]. За правом Німеччини, неповнолітні не можуть укладати власноручного заповіту, а лише офіційно удостовірений шляхом усного оголошення, а не шляхом передачі письмового документа [40, c.308].

 

43