ГоловнаЗворотній зв'язок

Застосування колізійних норм щодо спадкування у міжнародому праві

Крім того,

 більшість законодавств не наділяють здатністю до складання заповіту недієздатних осіб: душевнохворих, глухих, німих, сліпих, марнотратників, осіб, що зловживають спиртними напоями тощо.

Через законодавчі відмінності різних країн щодо здатності до складання заповіту, в колізійному праві багатьох країн природно існує норма щодо вибору права до питань про здатність до складання заповіту, хоча варіації на тему колізійних прив’язок визначаються своєю різноманітністю в межах особистого закону. Всі закони виходять із застосування особистого закону спадкодавця і у відношенні здатності особи до складання та відміни заповіту. Особистий закон визначається при цьому на момент волевиявлення спадкодавця [66, c.86].

Так, заповідальна здатність визначається законом громадянства у Югославії, Чехії, Туреччині, Таїланді. Естонія надає пріоритет закону країни перебування на час складання, зміни, відкликання заповіту; для Литви вирішальним є закон місця складання заповіту; Монголія надає перевагу постійному місцю проживання; Італія – національному закону. Лише деякі країни допускають декілька альтернативних колізійних прив’язок. Провідне законодавство Швейцарії встановлює прив’язки до місця проживання, звичайного перебування, громадянства на момент розпорядження. Ліхтенштейн надає, напевне, найбільш широке коло можливостей для вибору права у питанні заповідального розпорядження. Обирати можна серед вітчизняного правопорядку на момент юридичної дії або смерті, звичайного місцеперебування на момент юридичної дії або смерті та права Ліхтенштейну. Штат Луїзіана використовує критерій доміцілію на момент складання заповіту чи смерті.

Однак більшість країн у своїх колізійних нормах окремо не визначають право для регулювання заповідальної здатності. Можливо, така позиція визначається неоднозначною теоретичною позицією зі вказаного питання. За поглядами Біля, Нуссбаума, Левальда, Вольфа, Бреслауера, заповідальна здатність повинна визначатись тим правопорядком, який регулює основні питання спадкування, а не особистим законом спадкодавця. Бар, Неймейер, та інші розглядають заповідальну здатність як елемент загальної дієздатності та висловлюються за національний закон на момент складання заповіту. Французька доктрина наполягає на законі громадянства на момент складання заповіту через міркування сталості заповіту крім Батіфоля, який надає перевагу щодо заповідальної здатності закону доміцілія на момент смерті [84, c.207-215]. На думку деяких англійських колізіоністів, питання здатності до складання заповіту повинно вирішуватись за законом доміцілію [64, с.627], [26, с.600]. Як вважає Л. Енекцерус, до спеціальної правоздатності  застосовується право, яке діє по відношенню до спірного правовідношення. Тому вирішальним є вітчизняне право спадкодавця, що має взагалі вирішальне значення у питаннях спадкування [40, c.235, 347]. За визначенням Хубера, заповіт, складений особою, дієздатною за законами місця вчинення і недієздатною за особистим законом, за загальним правилом є дійсним в усіх випадках [41, c.12].

Згідно з аналізом А.Н. Макарова, в літературі одні автори висловлюються за національний закон на момент укладання заповіту, інші – за закон місця відкриття спадку, а Вехтер, Бар та Савіньї – за їх кумулятивну дію [50, c.140].

Щодо теоретичних положень вітчизняного права з вказаного питання, в них також відсутня одностайність щодо прив’язки спадкової здатності. Так, А.А. Рубанов при розгляді норм міжнародних договорів приходить до висновку про одностайність у  визначенні права щодо спадкової здатності, яке необхідно знаходити за прив’язкою до закону громадянства, причому, виключно на момент волевиявлення [69, c.270-271] та прив’язки до іноземного закону, що базується на загальновизнаному в міжнародному праві началі національного режиму, адже вітчизняний закон спадкодавця не повинен та й практично не може регулювати це питання [95, с. 350].

Теорія цивільного права відносить заповідальну здатність до елементів правоздатності [96, с. 80] або до прояву загального поняття цивільної дієздатності [93, c.110]. Вона трактується у якості здатності мати право на складання  заповіту та здатність за його допомогою передавати іншим права та обов’язки. Заповідальна здатність – здатність особи своїми діями вчинити правовий акт – заповіт, за яким передати свої права та обов'язки іншим. Як видається, заповідальну здатність мають вже ті неповнолітні особи, які на основі дії ст. 13 ЦК України мають здатність розпоряджатись своїм майном самостійно. Тому, не можна стверджувати, що заповідальна здатність виникає разом із дієздатністю, тобто лише за умови досягнення особою повноліття. Так чи інакше, заповідальна здатність постає елементом цивільної правосуб’єктності  особи.

Така позиція заповідальної здатності, власне, не викликає необхідності існування окремої колізійної норми, яка б встановлювала окремі правила для відшукання компетентного права щодо вказаного спірного питання. Достатньо було б закріплення колізійної норми, яка б регулювала загальні питання правосуб’єктності, що дозволяло б  у разі необхідності звертатись  до неї у випадку вирішення в тому числі і питань заповідальної здатності у спадковому  праві. Однак існування правових систем, які виділяють заповідальну здатність в окрему правову категорію, обумовлюючи її настання, наприклад, певними віковими критеріями, та здатність правових систем до взаємодії, а також необхідність її забезпечення, змушують колізійне право встановлювати окрему колізійну норму у сфері міжнародного спадкування для вирішення проблеми відшукання відповідного права щодо заповідальної здатності.

 

44