ГоловнаЗворотній зв'язок

Застосування колізійних норм щодо спадкування у міжнародому праві

Однак,

колізійна норма діючого українського законодавства та проекту ЦК не видаються такими, що в змозі в достатній мірі регулювати питання заповідальної здатності. Напевне, найбільш прийнятною є позиція законодавства Швейцарії та Ліхтенштейну, які окреслюють найбільшу кількість альтернативних прив’язок щодо здатності до складання заповіту в межах того ж таки особистого закону. Обмеження колізійною прив’язкою до постійного місця проживання в момент складання акту або в момент смерті є невиправдано малочисельними, що не відповідає новітнім тенденціям МПП.   

Іншою колізією спадкування в МПП є колізія відносно форми заповіту.

На форму заповіту завжди впливали історичні та культурні традиції права даного суспільства. Наприклад, за доби класичного візантійського приватного права для складання усного заповіту вимагалась наявність семи свідків, які виконували обов’язкові формальності; на той час вже існувала можливість складання “пільгового заповіту для певних категорій осіб: воїнів, мандрівників. Так, “поранений воїн взагалі міг залишити заповіт кров’ю на щиті, піхвах чи мечем на землі” [97, с. 151].

І на сьогодні загальновизнаною є необхідність дотримуватись встановленої в законодавстві форми для складання заповіту. Форма заповіту не повинна бути складною та обтяжливою, що перешкоджало б можливості укласти заповіт, однак разом з тим вона повинна по можливості гарантувати автентичність заповіту та забезпечувати виконання волі спадкодавця, таємницю заповіту, тощо. Виконання таких вимог до форми заповіту забезпечується, відповідно, законодавствами різних країн по-різному. Через це заповіт, укладений без дотримання встановленої форми часто може бути визнаний недійсним через максиму:  “форма заповіту = його суть”.

Національні законодавства часто встановлюють різноманітні форми заповіту. Так, поряд з публічним заповітом (можливий у ФРН, Франції, Японії, Швейцарії), який  зазвичай складається за участі нотаріуса та свідків, цивільні кодекси багатьох країн  (США, Італія, Франція, ФРН) допускають олографічний  заповіт, який повинен бути власноручно написаний, підписаний та датований спадкодавцем, а потім переданий  нотаріусу в закритому конверті; в деяких країнах можна укласти усний заповіт за участі свідків (ФРН, США), хоча і з деякими обмеженнями, а також взаємні заповіти, які відомі в англо-американському праві, що містять взаємні зобов'язання заповідачів [90, c 539-546], [94, c.283-285].  Законодавство часто передбачає спрощену форму для укладання заповітів – просту письмову, усну – для осіб, що знаходяться в місцевості, з якою немає зв’язку через виключні обставини. В Каліфорнії, наприклад, був визнаний заповіт, що був написаний на  щаблинах сходів [90, c.544].

В Англії можливою є лише одна форма заповіту: письмовий документ, підписаний заповідачем чи особою за його вказівкою, завірений не менше ніж двома свідками. Заповіт може бути написаний, надрукований, оформлений  у вигляді криптограми; можливе поєднання надрукованого та написаного текстів [94, c.284]. За правом США в різних штатах встановлені норми, значно відмінні між собою щодо форми заповіту. Так, в деяких штатах олографічні заповіти визнаються, в деяких – ні; усні заповіти в деяких штатах можливі лише до рухомого майна чи обмежені певною вартістю спадкової нерухомості; відмінними є норми щодо кількості свідків і т. ін. [98, с. 502-503]. В Україні заповіт повинен бути письмовим, підписаним, нотаріально посвідченим (ст. 541 ЦК, ст. 1487 проекту ЦК).

Регулювання колізійних питань форми заповіту в МПП провадиться досить тривалий час. Наприклад, P. Voet у своїй роботі “De statutis eorumque concursu” 1661 р. пояснював подвійний характер статутів форми актів, які діють як у межах території певної держави, так і поза нею. Автор доводив імперативність правила  locus regit actum та пояснював, що якщо правочин  у місці його вчинення буде дійсний за формою – його дійсність зберігатиметься за ним повсюди. Таким чином автор пояснював не що інше як екстериторіальність  статуту форми [41, c.6-7, 17,21,23].

Прив'язка до locus regit actum використовується в законодавстві у сфері МПП щодо форми заповіту в таких країнах як Південна Корея, Естонія, Португалія, Мексика, Мадагаскар, Литва, Іран.  Ряд інших країн поєднують прив’язку до locus regit actum з національним правом спадкодавця (громадянством). До них належать наприклад, Польща, Об’єднані Арабські Емірати, Єгипет, Монголія. Прив’язка щодо форми заповіту, що містить розпорядження нерухомістю за законодавством деяких країн передбачає застосування закону місця знаходження нерухомості. Англійське право отримало правило про форму заповіту відносно нерухомості завдяки прецеденту 1725 р. [26, с.514], яке зберігається в законодавстві країн англосаксонської системи права [99, с. 48-50] та, зокрема, в Монголії. Україна дотримується в цьому питанні пріоритету прив’язки до місця постійного проживання спадкодавця, що доповнюється  прив’язкою locus regit actum, вітчизняним законом (за проектом ЦК додатково законом громадянства або звичайного місця перебування на момент складання акта чи на момент смерті), та відносно будівель – прив’язкою до lex rei sitae  (ч. 2,3 ст. 570 ЦК, ст. 1612 проекту ЦК).  

 

45