ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Що стосується договорів першого виду,

Застосування колізійних норм щодо спадкування у міжнародому праві

Що стосується договорів першого виду,

тобто, договорів про правову допомогу,  що фактично закріплюють домовленість про застосування одного з тотожних законодавств країн-учасників угоди, то вони укладались давно і в основному на двосторонній основі. [67, c. 6-7]. Як відмічає Д.Х. Гольска, близько 40 угод містять норми по спадкуванню, які зазвичай приділяють цьому питанню значну увагу [110, с. 108-109].

Характерними рисами договорів про правову допомогу у спадкових нормах є те, що: 1) майже всі вони надають національний режим громадянам іншої сторони у спадкових правовідносинах щодо здатності до складання заповіту та здатності отримувати майно та права; 2) договори виходять з розщеплення спадкування у відповідності з категоріями майна, яке спадкується, тобто, сповідується принцип дуалізму, коли до рухомого майна застосовується закон громадянства чи постійного місця проживання, а до нерухомого – закон його місця знаходження; 3) форма заповіту майже завжди визначається за законом громадянства спадкодавця на момент смерті чи місця складання заповіту [67, c. 168, 171-173], [83, c.94], [105, c.62-72], [111, с. 261-263], [112, с. 82], [113, с. 201] 1).

З-поміж багатосторонніх договорів універсального характеру найбільший інтерес в аспекті уніфікації являють собою Гаазькі конвенції  1961 р. та 1989 р. Вони значно відмінні від договорів про правову допомогу та породжені практичною необхідністю узгодити сталість і консерватизм філософії спадкового права з прискореним розвитком міжнародних відносин в приватній сфері, адже вони можуть функціонувати у двох площинах уніфікації: внутрішній та міжнародній, що є безперечно позитивним моментом.

Так, Конвенція 1961 р. (учасниками якої є  31 країна, зокрема, ФРН, Австрія, Англія, Бельгія, Данія, Іспанія, Норвегія, Польща, Швеція, Швейцарія, Франція, Японія, Югославія), встановлює в ст. 1 найбільшу кількість альтернативних прив’язок по відношенню до форми заповіту з-поміж інших міжнародних документів, причому достатньо, щоб заповіт був дійсним за будь-яким із перерахованих  законів із врахуванням основ публічного порядку (закону місця укладання, громадянства на момент укладання або смерті, доміцілію на момент укладання або смерті, місця звичайного місцепроживання на момент укладання чи смерті, відносно нерухомості – місця її знаходження). За певних обставин може діяти прив’язка до закону найбільш тісного зв’язку. Конвенція застосовується до форми укладання і скасування заповіту, в тому числі і до заповітів, укладених двома і більше особами в одному документі. Конвенція 1961 р. надає можливості до широкого обмеження її норм країнами-учасниками за допомогою багатьох застережень.

 

54