ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Характерними приписами Конвенції 1989 р.1) є те,

Застосування колізійних норм щодо спадкування у міжнародому праві

Характерними приписами Конвенції 1989 р.1) є те,

що вона сповідує принцип єдності спадкування, а тому не схвалює нераціонального  розсіювання спадкового статуту, яке завжди має місце за пріоритету абсолютного застосування закону місцезнаходження нерухомості. Водночас, Конвенція 1989 р. зберігає можливість застосування lex situs щодо певних категорій майна (наприклад, сільськогосподарських та промислових підприємств), щодо яких встановлено особливі правові режими за національними системами права (ст. 15). Іншим принципом Конвенції є застосування прив’язок до постійного місця проживання, громадянства, тісного зв’язку, що доповнюються додатковими критеріями, наприклад, тривалістю резиденції чи перебування в певній країні безпосередньо перед смертю, принципом “явно” більш тісного зв’язку з державою громадянства чи “звичайної” резиденції (ст. 3) тощо.

Очевидно, що вказані категорії повинні встановлюватись безпосередньо юрисдикційним органом за ознаками, наприклад, тривалості проживання, наявності певних категорій майна, сімейними, професійними, соціальними, культурними та іншими зв’язками, наміром спадкодавця оселитись в певній країні на довгий чи постійний строк тощо.

Іншим характерним принципом Конвенції 1989 р. є недвозначність можливості спадкодавця обрати право для регулювання спадкового майна, хоча з обмеженнями в рамках закону громадянства та постійного місця проживання (ст.5).

 Однак, навіть у зарубіжній літературі, Конвенція 1989 р. інколи отримує негативні рецензії. Так, Peter North вважає, що Конвенція 1989 р. не містить узгоджених норм, які б передбачали забезпечення  сім’ї. Оскільки конвенція заторкує та відчуває  вплив  норм, що стосуються сімейного забезпечення, але без указівки на те, які норми міжнародного приватного права повинні бути застосовані до них і без визначення сфери застосування певних комплексів норм  забезпечення сім’ї” [145 с. 204-205].  Хоча видається незрозумілим, чому вказана Конвенція, предметом якої є визначення закону для спадкування майна померлих осіб, повинна вирішувати колізії сімейного права. Критиці піддається також теоретично визначена складність та невизначеність ієрархії колізійних норм ст. 3 Конвенції 1989 р., особливо щодо визначення тісного зв’язку. Така позиція  видається щонайменше дивною, адже висловлюється автором доктрини англосаксонської системи права. Крім того, Peter North висловлює докори за “серйозні недоліки” Конвенції у її якості інструменту реформи національних колізійних норм, адже всі її новели можуть бути запроваджені самостійно  без врахування “недоліків складних і деталізованих правил Конвенції”.

Не викликає сумнівів здатність держав до самостійної уніфікації власних колізійних норм національних систем права. Однак, саме Конвенція 1989 р. вперше запроваджує такі колізійні інструменти, які до неї не були встано-

влені деінде в законодавствах країн світу, тому залишається безспірною передова позиція Конвенції 1989 р. у якості одного з провідних правових документів сучасної епохи в царині МПП.

Крім універсальної уніфікації МПП стосовно спадкового права, значне місце посідає регіональна уніфікація колізійних норм. Видатне положення

серед прикладів регіональної уніфікації займає, зокрема, Кодекс Бустаманте 1928 р., в якому ст.ст. 144-163 (усього 20 статей) присвячені виключно спадкуванню (основні засади спадкування з іноземними характеристиками в цьому документі зводяться до єдиного закону спадкування незалежно від категорій майна, застосування у якості прив’язки в основному особистого закону, а також встановлення правил “міжнародного публічного порядку” щодо форми заповіту). Кодекс Бустаманте діє вже більше семидесяти років для 15 країн Латинської Америки: Болівії, Бразилії, Венесуели, Гватемали, Гондурасу, Гаїті, Домініканської Республіки, Коста-Ріки, Куби, Нікарагуа, Перу, Панами, Сальвадору, Чілі, Еквадору, що само по собі свідчить про непересічний характер цього акту. Більше того, Кодекс Бустаманте застосовується і в інших країнах через його риси “розумності й доцільності”.

Іншим прикладом регіональної уніфікації, який уже безпосередньо стосується України, є Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних, кримінальних справах, що прийнята у Мінську 22 січня 1993 р., ч. V якої присвячена спадковим відносинам, хоча вона в значній мірі співпадає з нормами двосторонніх договорів (наприклад, в ній установлюється, що право спадкування нерухомості визначається за законом держави, де вона знаходиться, а  іншого майна – за законом постійного місця проживання спадкодавця (ст. 45), заповідальна здатність регулюється за законом останнього місця проживання на момент смерті (ст. 47), форма заповіту повинна відповідати вимогам закону останнього місця проживання або місця  укладання заповіту (ст. 47).

Значний вплив на процес регіональної уніфікації спадкового права має також Модель цивільного кодексу для країн СНД [19, с. 554-565], розділ VII якої присвячений нормам спадкового права, які фактично повністю перейнято в проекті цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. (гл. 113, ст.ст. 1610-1612) [146, с. 290-301]. Таким чином, норми спадкового права проекту цивільного кодексу відтворюють норми уніфікаційного акту, що розроблений провідними спеціалістами СНД у галузі МПП [147, с. 66-83], і, відповідно, містять правила, що передбачаються бажаними з міркувань єдності для всіх країн регіону СНД. Щодо інших країн Співдружності, то Вірменія, Киргізія, Туркменія, Узбекистан, Білорусь, Казахстан прийняли нові цивільні кодекси, які базуються на Моделі та фактично повністю відтворюють її положення у питаннях МПП [92, c.429].

Для проекту цивільного кодексу України є характерним те, що він частково відображає нові традиції МПП. Так, ст. 1610 проекту зазначає, що відносини по спадкуванню регулюються правом країни, в якій спадкодавець мав останнє постійне місце проживання, проте спадкодавцю надається право обрати у своєму заповіті інше право, а саме, право країни громадянства. Таке положення є, безспірно, новелою для спадкового права України. Однак, незважаючи на світові тенденції єдності спадкового статуту, проект цивільного кодексу не вважає за необхідне кардинально змінити розуміння спадкування

як універсального правонаступництва, а тому, консервативно, однак, в єдності з іншими країнами СНД, підкорює спадкування нерухомості праву країни, в якій це майно знаходиться, при цьому, не забуваючи про “реверанси” по відношенню до особливих категорій майна, тобто майна, яке внесено до державного реєстру, що регулюється виключно правом України (ст. 1611).

Здатність особи на складання та відміну заповіту не заслуговує на велику кількість прив’язок на думку розробників Моделі, яку підтримує проект цивільного кодексу, а тому, колізійні прив’язки відсилають до закону постійного місця проживання на момент складання заповіту чи на момент смерті.

Напевне, лише щодо форми заповіту  колізійні прив’язки є достатньо диспозитивними, адже надають можливість обрати одне право із семи можливих.

Таким чином, проект цивільного кодексу є відтворенням позицій єдності розробників Моделі цивільного кодексу для країн СНД, які, напевне, намагались узгодити нові підходи світового доробку доктрини і практики МПП з консервативними реаліями вітчизняного цивільного простору, особливо у сфері спадкового права, що безперечно є позитивним моментом.

Отже, можна стверджувати, що єдність у правозастосуванні спадкових норм МПП (навіть на основі цивільних кодексів)1) може лише позитивно відзначитися на регулюванні спадкових відносин у цілому регіоні. Тому можна визнати, що міжнародні засоби уніфікації приватно-провових відносин відіграють значну роль в МПП, адже вони здатні безпосередньо впливати на внутрішнє законодавство країн, які здатні до взаємодії між собою, а також   відкриті до сприйняття позитивного впливу законодавства та практики інших країн.

 

 

55