ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Суть  теорії “кваліфікації”

Застосування колізійних норм щодо спадкування у міжнародому праві

Суть  теорії “кваліфікації”

 за законом суду полягає в тому, що юрисдикційний орган повинен визначати обставини справи виключно у відповідності із власною правовою системою. Як зазначає Graveson R. X., він буде здійснювати це на основі простоти і певності: простоти, тому що вона засновує просто   встановлюваний комплекс визначень, який вже відомий для судді, а певності, тому що сторона буде заздалегідь знати те, як буде визначатись та чи інша норма чи той чи інший інститут [59, с.40-41].

 Однак у деяких випадках, які визнаються концепцією “кваліфікації” за законом суду, можливі певні виключення, наприклад,  на користь кваліфікації майна як рухомого чи нерухомого  за законом його місцезнаходження, чи застосування іноземної кваліфікації або кваліфікації за аналогією за наявності у правовідношенні елементів, невідомих національній системі права тощо. Такі та подібні відхилення від суворого застосування закону суду допускались навіть самим Ф. Каном, який убачав запропонований ним самим метод непридатним, коли вказував на те, що міжнародне приватне право є частиною муніципального права кожної країни, яке може вивчатись та розвиватись лише на основі міжнародного методу. На його думку, для досягнення необхідної гармонії, необхідно приймати до уваги та порівнювати іноземні закони [160, c.242]. Викликає питання, що в даному випадку можна розуміти під “порівнянням іноземних законів” як не застосування елементів порівняльного методу поруч із “кваліфікацією” на основі закону суду?

Крім того, за “кваліфікацією” за законом суду визнають деякі недоліки. Вважається, що вона негативно впливає на процес уніфікації права, адже судді, користуючись даною концепцією, мають змогу по-різному інтерпретувати обставини справи та правові поняття, причому навіть у випадку абсолютної тотожності їх змісту. Нестабільність кваліфікації негативно вплине на обізнаність сторін правовідношення, адже вони не можуть бути певними того, як саме будуть  визначатись їх права та обов’язки на момент вирішення справи [153, c.78].

Отож недоліки “кваліфікації” за законом суду вплинули на розроблення іншого підходу до вирішення проблеми – “кваліфікації” за законом правовідношення (lex causae). Першим, хто в своїх роботах запропонував альтернативу “кваліфікації” за законом суду був французький юрист Despagnet, який прийшов до висновку, що кваліфікація юридичного відношення провадиться не за lex fori, а за тим законом, який узагалі визнається регулюючим даний казус [41, c.396]. Очевидним недоліком “кваліфікації” за lex causae є неможливість здійснити її через те, що за наявності конфлікту кваліфікації (прихованої колізії), закон, який би регулював правовідношення ще не визначено, в той час як йому заздалегідь підкоряється регулювання певних правовідносин, а саме його визначення фактично залежить від того, за яким законом буде проведена кваліфікація. Отже, за такої невизначеності можна лише констатувати наявність “порочного кола”, бо якщо закон, що відшукується залежить від кваліфікації, визначити – як це пропонує Despagnet,  кваліфікацію за законом, що відшукується, очевидно неможливо [41, c.396-397].

Точка зору Despagnet підтримувалась і іншими авторами, зокрема, Arminjon вважав, що юридична кваліфікація повинна провадитись згідно того законодавства, за правилами якого повинно обговорюватись відповідне правовідношення [44, c.42]. Однак указаний метод “кваліфікації” знайшов найбільш повну розробку в роботі англійського колізіоніста М. Вольфа Критикуючи позицію Бартена, який на його думку вивчав можливості застосування іноземного права без звернення до його кваліфікації, та через це не розглядав його таким, яким воно є (Бартен та його прибічники закривають очі перед справжніми портретами та вдовольняються колекцією карикатур) [57, c.174],  він намагався уникнути ситуації “порочного кола” через віднайдення більш вдалих термінологічних конструкцій колізійних норм. Так, колізійну норму “наслідки шлюбу у відношенні майна подружжя регулюються законом їх першого подружнього доміцілію” він запропонував замінити з тим, щоб коли  дві особи вступили до шлюбу одне з одним, то суд повинен застосувати всі норми, що діють в країні їх першого доміцілію, які у відповідності із діючим там правом регулюють наслідки шлюбу у відношенні майна подружжя [57, c. 175]. За такого формулювання у юрисдикційного органу буде абсолютна певність того, що правовідношення регулюється законом першого доміцілю подружжя, і, відповідно, необхідність розмежування спадкового та шлюбного статуту просто не виникне: одні фактичні обставини справи будуть вирішуватись за однією колізійною прив’язкою та кваліфікуватись за вказаним  в колізійній нормі статутом правовідносин. Так само М. Вольф пропонує сформулювати норму щодо використання закону доміцілію до спадкування щоб у випадку, коли особа помирає, суд застосовував всі ті діючі в її останньому доміцілію норми, які відповідно праву цього доміцілію кваліфікуються як частина права спадкування [57, c. 175].  Як зазначає І.В. Кисіль, “Основним аргументом на користь кваліфікації lege causae є те, що колізійна норма відсилає не просто до права іноземної держави, а до певного статуту правовідносин, і за логікою, суд повинен застосовувати це право так, як його застосував би суд країни цього статуту” [65, c.183]. Єдиним недоліком наведених ідеальних конструкцій доктрини lex causae є їх майже абсолютна законодавча відсутність.

 

62