2.3 Зворотнє відсилання при вирішенні  спадкових колізій в МПП - Застосування колізійних норм щодо спадкування у міжнародому праві - Конспект лекций
ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->2.3 Зворотнє відсилання при вирішенні  спадкових колізій в МПП

Застосування колізійних норм щодо спадкування у міжнародому праві

2.3 Зворотнє відсилання при вирішенні  спадкових колізій в МПП

 

У МПП зворотним відсиланням (renvoi, renvoi au premier degre, тобто, відсилкою першого ступеню, rinvio indietro і т.д.)  називають ситуацію, коли колізійна норма вітчизняного правопорядку направляє регулювання правовідносин до іноземного права, в якому містяться колізійні норми, що відсилають назад. Так, наприклад,  для регулювання спадкових відносин міжнародного характеру ЦК України містить у ст. 570 прив’язку до закону постійного місця проживання спадкодавця, яким є, наприклад, закон Туреччини, що в свою чергу має прив’язку до закону громадянства спадкодавця, яким є закон України. У тому разі, якщо іноземний закон, до якого відіслали вітчизняні колізійні норми має відсилання до зовсім іншого закону, говорять про відсилання до третього закону  (відсилку другого ступеню, remittal, transmission, rinvivo altrove тощо). Очевидно, що частіше за все проблему зворотнього відсилання породжують конфліктуючі прив’язки, наприклад, доміцілію та громадянства, однак не можна не зауважити, що навіть прив’язки з одноіменними правовими термінами, що мають різне змістове навантаження в різних системах права, здатні конфліктувати через їх різне тлумачення, і через це сприяти виникненню renvoi.

На думку Артура Нусбаума, зворотнє відсилання (renvoi) є самою “захоплюючою” проблемою в МПП [79, с. 98], а кількість робіт, яка їй присвячена ненабагато поступається загальній кількості робіт по міжнародному приватному праву [163, с. 121]. Проблема  “renvoi” була і досі лишається одним із найбільш дискусійних та контроверсійних питань міжнародного приватного права [164,  с. 93]. І навіть ті автори, які висловлюються проти теорії відсилки, визнають її широке розповсюдження у доктрині, практиці та законодавстві. Так, Buzatti, визначаючи нелогічність, антиюридичність, помилковість та абсурдність теорії відсилки зауважував, що якби вона не була широко сприйнята судовою практикою та позитивними законодавствами, і якби її так вперто не захищали деякі юристи, - то мені здавалося б, що виступаючи проти неї, я уподібнююсь  Дон Кіхоту, що змагався з вітряками [41, с. 240]. Однак за ствердженням Н.В. Орлової, для радянського права “зворотнє відсилання“ ніколи не набувало значення “проблеми” [84, с. 252].

Незважаючи на такі різноманітні погляди на зворотнє відсилання, воно, з часу свого виникнення, повсякчасно породжує безліч труднощів у колізійному процесі по вибору застосовуваного права.

Першими судовими рішеннями, що намагались подолати проблеми зворотнього відсилання були за ствердженням французького юриста Фролана рішення Руанського Парламенту 1652 та 1663 р.р. [57, с. 211-212], [154, с. 7]. Пізніше з проблемою зворотнього відсилання, причому у справах про спадкування, зустрілись англійський суд в 1841 р. [14, с. 27], [30, с. 285-287] і німецький суд у Любеці 1861 р. [153, с. 8]. Однак до часу розгляду відомої справи Форго 1878 р. [26, с. 61], [57, с. 213], [165, с. 310-311] проблема зворотнього відсилання не знаходила свого юридичного пойменування, хоча деколи стверджується, що термін “renvoi” з’явився лише в 1903 році у справі re Johnson.

 

68