yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Право->Содержание->Позиція перших в основному зводиться до наступного:

Застосування колізійних норм щодо спадкування у міжнародому праві

Позиція перших в основному зводиться до наступного:

 

1.     право, як юридичний феномен, містить різного роду норми: матеріальні, колізійні, процесуальні, а тому відсилання національної колізійної норми до іноземного правопорядку повинно охоплювати відсилання до всіх норм, в тому числі до відсилочних чи колізійних;

2.     через те, що колізійні норми встановлюють територіальні межі матеріальних норм, жоден правопорядок, навіть національний, не може забезпечити застосування матеріальних норм іноземного правопорядку всупереч його волі у тому випадку, якщо він не наділяє компетенцією регулювати певні правовідносини свої матеріальні норми (Бар). Протилежний підхід може порушити суверенітет та породити невідповідність   міжнародній увічливості;

3.     вирішуючи певну правову суперечку в галузі МПП, суддя знаходиться у сфері дії міжнародного права, а через це має необхідність звертати увагу на те, як вирішується колізійне питання у відповідній системі права, а це   призводить до застосування іноземного права в цілому (В.М. Корецький);

4.     за допомогою зворотньої відсилки можна досягти гармонії рішень у різних країнах при вирішенні суперечливих питань (Грізуолд, М. Вольф) [57, c. 226]1);

5.     відсилка виключно до матеріальних норм не повинна визнаватись, адже колізійні норми і матеріальні норми покликані регулювати правовідношення разом; вони є в рівному ступеню частинами права певної країни, причому матеріальні норми діють в тих межах, які встановили для них колізійні норми.  У випадку визнання дії лише матеріальних норм, подібне відсилання призводить, таким чином, до несправедливості та свавілля, яких ми не можемо, без достатніх підстав припустити у розумного законодавця [77, c. 217];

6.     зворотна відсилка може бути застосована в окремих випадках для досягнення “бажаного соціального ефекту” (Фалконбрідж). Так, на думку М. Вольфа, “renvoi” визнається в тих випадках, коли предметом суперечки є формальна або внутрішня дійсність заповіту, незалежно від того, чи приводить renvoi від закону доміцілія чи від закону місцезнаходження майна до національного закону зацікавленої особи чи до закону місця укладання угоди [57, c. 220].

Доктрина renvoi започаткувала декілька концепцій, які намагались пояснити необхідність її прийняття. Так, на захист часткового прийняття renvoi виникла концепція так званої “координації правових систем”. Її основною тезою є те, що зворотнє відсилання начебто передбачене самою колізійною нормою, а через це суддя, який розглядає іноземне право, до якого його відсилає власна національна колізійна норма, в першу чергу повинен звернутись до розгляду колізійної норми іноземного права. Якщо остання буде відсилати до національного права судді, то така ситуація власне і буде виглядати як “координація правових систем” чи узгодження законодавств щодо вирішення спірного питання. У такому випадку колізійна норма іноземного правопорядку нібито не застосовується, а існує для того, щоб її “прийняли до уваги”, що знову таки передбачено національною колізійною нормою судді [163, c. 133]. Очевидно, що прибічником теорії координації є, зокрема, В.М. Корецький,  який стверджував, що констатуючи неузгодженість, суддя повинен застосувати або ту, або іншу конфліктну норму. Вирішення міжнародно-правового питання зводиться до вибору конфліктної норми, що видається найбільш доцільним у даних конкретних умовах [30, c.300].

Окрему позицію займає концепція прийняття renvoi, яка намагається обґрунтувати прийняття зворотньої відсилки у разі, якщо іноземна колізійна норма відсилає назад до правопорядку, що своєю колізійною нормою вперше спрямував звертання до іноземного правопорядку. Прибічники вказаної концепції часто цитують у своїх працях Andre Weiss’а, який вважав, що якщо іноземне право, до якого відсилає наша колізійна норма, само не бажає його застосовувати і відсилає назад до вітчизняного права, то чому ми повинні відмовлятись від такого подарунка? Смішно було б бути роялістом більше, ніж сам король [165, c.313].  Як вірно констатував М. Вольф в цьому відношенні, всі континентальні системи, що допускають renvoi, зупиняються, як тільки приходять до власного права. Правда, він тут не міг не зауважити, що зворотнє відсилання до власного закону слугує тільки для захисту ледачого судді [57, c.272]. Єдине, що не намагаються дохідливо розтлумачити прихильники renvoi, так  це питання співіснування функціонування своїх матеріальних норм і функціонування своїх колізійних норм, які забезпечують (не)застосування перших.

Як стає зрозуміло нам, так, очевидно, було відомо І.С. Перетерському  те, що позитивне відношення до зворотнього відсилання здатне навіть значно зручніше та простіше, ніж, наприклад, застосування застереження про публічний порядок, обмежити чи ліквідувати дію небажаного іноземного права. Ось чому він найбільш категорично, ніж всі інші представники радянської доктрини, заявляв, що іноземне право повинно застосовуватись у нас у суворо обмежених рамках; чим менше це право буде застосовуватись – тим краще. Тому якщо іноземний закон відмовляється від нормування даного правовідношення і наказує застосування права РРФСР, то немає підстав заперечувати проти відповідної постанови іноземного закону і обмежувати застосування нашого закону. Висновок цей видається з точки зору умов епохи, що нами переживається, єдино можливим [44, c.40].

В іншій праці І.С. Перетерський  та С.Б. Крилов знову підтверджували прихильність радянської школи МПП до сприйняття зворотнього відсилання з  обґрунтуванням своєї позиції, згідно з якою, коли іноземне право само відмовляється від регулювання підлягаючого відношення, тобто виявляється правом непрацюючим, то, відповідно, і колізійна норма не має конкретного змісту, а тому і не підлягає застосуванню [45, c. 50].

Протягом усього часу існування renvoi аргументів проти її застосування ніколи не бракувало. Чого варті лише негативні синоніми, якими різні автори висловлювали ставлення до проблеми 1).

Усі аргументи теорії прийняття зворотнього відсилання не витримують критики з боку опозиціонерів renvoi. У вітчизняній літературі найбільш гостро та аргументовано проти доктрини зворотнього відсилання висловлювався А.Б. Левітін. Основна ідея противників renvoi зводиться до тези, що у разі, якщо національна колізійна норма вказує на компетентний правопорядок, то саме його матеріальний закон повинен регулювати спірне правовідношення. Така категоричність пояснюється тим, що іноземний елемент правовідно-шення виникає у зв’язку з матеріальним, а не колізійним правом. Так, для виникнення прав спадкоємця основними є саме матеріальні норми спадкування, а колізійні норми іноземного права фактично зовсім не мають значення для їх появи.

Крім того, звернення колізійної норми до всього права, включаючи його колізійні норми практично зводиться лише до застосування останніх, тобто тільки до певної, незначної за обсягом частини іноземного права, в той час як матеріальне іноземне право повністю випадає з поля зору, і навіть не приймається до уваги.

Одночасно з цим, вітчизняні колізійні норми  також припиняють свою керуючу дію, втрачають своє першочергове значення, стають абсолютно  пасивними, не дієвими, та отримують якість хибності, неправдивості.

Фальсифікативну дію колізійних норм національного правопорядку у разі прийняття renvoi надзвичайно виразно описує А.Б. Левітін за допомогою образного висловлювання Arminjon (див. с. 41 цієї роботи), який стверджує, що  за такої постановки питання (колізійну норму) дійсно можна порівняти із довідковим бюро на залізниці, де можна довідатись, з якої платформи відходить потяг, і при цьому, з поганим довідковим бюро, так як пасажир, підійшовши до вказаної йому платформи, дізнається, що йому непотрібно було сюди приходити, і що потяг відходить зовсім не від цієї платформи, я якраз від тієї, звідки він прийшов [170, c.72].

Аргумент прибічників renvoi щодо неможливості застосування матеріального права всупереч колізійній нормі іноземного права “не витримує критики” на думку А.Б. Левітіна через те, що іноземна країна не тільки не образиться на застосування її права, але напевне взагалі не зацікавиться ним [170, c.72]. Крім того, необхідно завжди мати на увазі, що саме колізійні норми вітчизняного права на основі волі вітчизняного законодавця здатні проявляти необхідність чи неможливість застосування іноземного права, незважаючи на точку зору іноземного законодавця. Точка зору, згідно з якою іноземна матеріальна норма взагалі ніколи не може застосовуватись нами всупереч волі держави, що встановила її, неспроможна і, по суті, зводить нанівець все міжнародне приватне право [171, c.68]. Тому, вітчизняні колізійні норми є тим імперативом, який обумовлює використання закладених саме в них принципів, які не знаходяться апріорі пов’язаними з іноземними колізійними нормами. Виконання наказу чужої колізійної норми було б грубим порушенням вітчизняного закону й відмовою від свого суверенітету [170, c.73].

Не може втриматись й аргумент про гармонію рішень, оскільки  Мало радості в такій гармонії [170, c.74], адже в результаті сприйняття теорії renvoi, національний закон повинен використовувати те право, яке спершу було визнане некомпетентним, та відмовлятись від застосування того права, яке визнає власна колізійна норма.

 

71