yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Право->Содержание->Зловживання довірою службовою особою, яка є представником влади

Зловживання довірою як спосіб вчинення злочину поняття і кримінально-правове значення

Зловживання довірою службовою особою, яка є представником влади

 [38, c. 11; 96, 43-45; 182, c. 30-34; 268, c. 22-24; 269, c. 96-101].  Під представниками влади прийнято розуміти службових осіб, наділених владними повноваженнями, що поширюються на осіб, які не знаходяться в їх в службовому підпорядкуванні [385, c. 365], працівників державних органів та установ, що наділені правом у межах своєї компетенції висувати вимоги, а також приймати рішення, обов’язкові для виконання фізичними й юридичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підпорядкованості [94, c. 220].  Представникові влади надаються владні повноваження, які становлять собою його компетенцію, що свідчить про особливу і високу довіру, особливо високий соціальний статус. Соціальна роль такої службової особи надзвичайно висока й зумовлена становищем, що займає вона в структурі суспільства. Зразок поведінки, очікуваний від представника влади, який займає дану позицію [124, c. 12-42], максимально наближений до моральних[5] засад суспільства й тісно пов’язаний з реалізацією функцій держави у відповідних формах (правотворчій, правовиконавчій, правоохоронній) [1, c. 45-47]. Відносини довіри в цій сфері є стабільними і, як правило, тривалими. Однак їх встановлення поєднано з набагато вищими вимогами до повірника, що належать до його моральних якостей[6] і спеціальних (професійних) навичок. Відповідність визначеним вимогам служить умовою надання повірникові повноважень, що складають частину компетенції держави. Суттєвим тут є не тільки й не стільки фіксація прав та обов’язків, скільки зв’язок соціальної ролі представника влади з відповідними видами соціальної діяльності [29, c. 46-55]. Відносини довіри містять у собі не тільки “чекання” від повірника певної правомірної діяльності, а й використання повноважень у встановлених державними інтересами цілях. Використання наданих довірителем повноважень у цілях, що суперечать інтересам держави, утворює зміст способу вчинення злочину – зловживання довірою службовою особою, яка є представником влади. Спосіб, забезпечуючи операційну сторону злочину, складаючи його внутрішній зміст, свідчить тим самим і про заподіяння шкоди інтересам держави у відповідній сфері суспільного життя. Як правило, злочином заподіюється шкода інтересам третіх осіб, оскільки вчинення діяльності, пов’язаної з реалізацією функцій держави, поєднується з тим чи іншим впливом на суб’єктів соціальних відносин. Тим самим, як вбачається, досліджуваний спосіб учинення злочину виступає ознакою складу, яка значною мірою визначає ступінь тяжкості злочину. Це твердження справедливе як для злочинів, у яких він виступає конститутивною ознакою основного складу (статті 371-376, 158 КК), так і для тих злочинів, де він є кваліфікуючою ознакою (статті 109 ч.2,  110 ч.2, 364 ч.3 КК). Встановлення цього способу повинно мати те ж значення для визначення ступеня тяжкості злочину й у випадках, коли зловживання довірою службовою особою, яка є представником влади, виступає альтернативним способом учинення злочину в основному складі (статті 364-372 КК та ін.) або ознакою кваліфікованого складу як альтернативний спосіб його вчинення (статті 157 ч.2, 160 ч.2, 161 ч.2 та ін.).

Як видиться, зловживання довірою службовою особою, яка є представником влади, має важливе кримінально-правове значення: а) для відокремлення службових злочинів одне від одного й від діянь, що не є службовими злочинами; б) для кваліфікації злочинів; в) для визначення ступеня тяжкості злочину, його суспільної небезпеки і призначення покарання; г) для диференціації кримінальної відповідальності.

У зв’язку з цим необґрунтованим, на нашу думку, є судження про те, що вирізнення працівників правоохоронних органів в окремий суб’єкт злочину, передбаченого ч.3 ст.364 КК, де за зловживання владою або службовим становищем передбачено покарання, суворіше ніж у ч.1 і ч.2 відповідної статті КК, суперечить конституційному принципу рівності громадян перед законом у широкому аспекті цього питання (ст. 24 Конституції) [56, c. 4]. Слід зазначити, що ст. 63 Основного Закону держави містить указівку про обмеження прав людини (громадянина), якщо вона засуджена. Обмеження визначаються законом і встановлюються вироком суду. У даному випадку ст.364 ч.3 КК виступає як відповідний закон, що встановлює коло осіб та обсяг обмежень їх прав за вчинений злочин.

У той же час заслуговує на увагу теза про те, що законодавець, виділивши суб’єктом злочину працівників правоохоронних органів в окремій частині відповідної статті Кримінального кодексу і підсиливши відповідальність цього суб’єкта, тим самим порушив принцип рівності перед законом службових осіб. Отже, працівник правоохоронного органу на рівні районної ланки за зловживання службовим становищем несе міру покарання набагато суворішу, ніж службова особа вищої владної структури держави, й це при тому, що наслідки від зловживань такої службової особи можуть бути для держави надзвичайно важкими [56, c. 4]. Виходячи із запропонованої нами концепції, це судження вбачається досить обґрунтованим. На наш погляд, ч.3 ст.364 КК повинна бути сформульована законодавцем у такий спосіб: дії, передбачені частинами першої чи другої цієї статті, вчинені представником влади або іншою службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище.

 

 

12