yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Право->Содержание->1.1. Історичний аспект дослідження поняття “зловживання довірою” з погляду його функції у злочинній поведінці

Зловживання довірою як спосіб вчинення злочину поняття і кримінально-правове значення

1.1. Історичний аспект дослідження поняття “зловживання довірою” з погляду його функції у злочинній поведінці

 

Аналіз поняття “зловживання довірою” традиційно провадився у кримінально-правовій літературі у зв’язку з розробкою проблеми відповідальності за шахрайство (статті 187, 188 КК УРСР 1922 р.; ст.180 КК УРСР 1927 р.; статті 83, 143 КК України 1960 р.), одним зі способів учинення якого поряд з обманом указувалося зловживання довірою. Цій проблемі було присвячено значне число дисертацій, наукових статей, інших публікацій [22; 37; 139; 178; 213; 235; 356].

Разом із тим зловживання довірою як родове поняття не досліджувалося, що пояснюється, мабуть, тим, що не була в достатній мірі розроблена проблема способу вчинення злочину на рівні загального поняття, що не дозволяло розглядати цей спосіб як видовий, як родове поняття, що має “наскрізний” характер і є властивим багатьом злочинам і в тих випадках, коли в диспозиціях статей КК не міститься прямої вказівки на зловживання довірою як спосіб учинення злочину. Зловживання довірою, як операційна своєрідність виконання дії [227, c. 45] притаманне багатьом злочинам і тому його можна назвати “наскрізним” способом учинення злочину. На наш погляд, для повного і всебічного вивчення останнього необхідний  системний порівняльний аналіз чинного кримінального законодавства. Доцільно, вважаємо, використати й історичний метод пізнання, звернутися до законодавства й наукових праць російського дореволюційного й  радянського періодів, оскільки вивчення минулого може і повинно служити засобом, щоб зрозуміти сьогодення [112, c. 78].

У кримінальному законодавстві XIX ст. “зловживання довірою” не розглядалося ні як самостійний злочин, ні як спосіб вчинення злочину. Водночас нерідко вказувалися його різновиди. Так, Укладення про покарання, кримінальні й виправні [347; 348; 349] передбачало в окремих статтях деякі його випадки: зловживання повноваженнями з боку повірників на шкоду довірених їм майнових інтересів, зносини чи угоди із супротивниками довірителя, а також передача чи повідомлення їм, без згоди довірителя і не за розпорядженням суду, довірених документів чи інших паперів на шкоду довірителів (ст. 1709, п. 1; ст. 1710); зловживання повноваженнями з боку керуючих по дорученнях вотчинами чи іншими маєтками (ст. 1709 ч. 2); зловживання повноваженнями з боку опікунів і піклувальників (ст. 1598); зловживання повноваженнями, наданими по торгівлі. Сюди віднесли різні дії на шкоду хазяїнів з боку  прикажчиків чи сіделець, наприклад, здійснення торгу чужими чи власними товарами без дозволу хазяїна і т.д. (ст. 1186); зловживання з боку чиновників, яким довірена охорона казенного чи приватного майна, з боку біржових і корабельних маклерів, біржових нотаріусів тощо, а також з боку службовців у державних, громадських і приватних кредитних установах, і членів товариств, компаній на шкоду останнім (статті 353, 1154, 1158, 1287, 1290 та ін.) [243, c. 314; 348].

Оскільки кримінальний закон не наводив легального визначення розглядуваного нами поняття, то розроблялося воно наукою кримінального права того часу, де визначалося як група протизаконних діянь, які заподіюють майновий збиток і полягають у вживанні у зло наданого особі  повноваження чи виявленої їй особливої довіри по ведінню й керуванню справами [211, c. 423]. Іншими словами, під “зловживанням довірою” розумілася низка самостійних злочинних діянь, описаних у диспозиціях статей Особливої частини Укладення про покарання, кримінальні і виправні. Будучи поняттям родовим, зловживання довірою, таким чином, характеризувало й сутність кожного окремо взятого з перелічених злочинів. Як винятково наукове (доктринальне) поняття, “зловживання довірою” служило лише узагальненому розумінню конкретних складів злочинів – різних видів зловживання довірою. Воно характеризувало не спосіб учинення, втілення в об’єктивній дійсності злочинного діяння, а лише загальні риси, ознаки діянь, що заподіюють збиток  майну чи майновому інтересу довірителя.

У Кримінальному Укладенні 1903 р. [343] проблема відповідальності за конкретні види зловживання довірою одержала свій подальший розвиток і законодавче закріплення. У цьому правовому акті делікти, що передбачають уживання у зло довірителю наданого винному повноваження, були об’єднані в одну правову норму, що містила в собі розроблене кримінально-правовою наукою загальне поняття “зловживання довірою” і встановлювала відповідальність за ці злочини. У ст. 577 цього Укладення було зазначено: “зобов’язаний за дорученням чи іншим законним повноваженням мати піклування про чужі майно чи майновий інтерес, винний у вживанні свого повноваження свідомо на шкоду довіреним йому майну чи майновому інтересу, якщо від цього зловживання шкода настала”.

Досить значну увагу до зазначеної проблеми приділяла наука кримінального права того періоду.  Підсумком її досліджень стало глибоке й досить повне вивчення перш за все поняття “зловживання довірою”. Були запропоновані різні за конструкцією визначення, що за своїм змістом мало чим відрізнялися одне від одного. Так, М.С. Таганцев трактував його як протизаконне, умисне заподіяння майнової шкоди особою, яка зобов’язана була охороняти порушені майнові інтереси і піклуватися про їх за допомогою таких розпоряджень чужим майном, що входили у сферу обов’язків винного, але за змістом своїм становили зраду обов’язку, який лежав на ньому. Таке заподіяння шкоди може бути корисливим і некорисливим [312, c. 833]; С.В. Познишев, – як умисне протизаконне заподіяння шкоди чужим майновим інтересам, охорона яких лежала на обов’язку винного [243, c. 317-321]; І.І. Аносов – як заподіяння шкоди чужому майну особою, уповноваженою в силу закону, договору чи урядового розпорядження розпоряджатися цим майном в інтересах власника, шляхом зловживання цим повноваженням [14, c. 39]; Ф.Я.Фойницький – як умисне заподіяння шкоди чужому майновому інтересу, охорона якого належала винному в силу особливого обов’язку, що лежав на ньому, по майну і за допомогою хибного користування правами, що випливали з такого обов’язку [363, c. 369].

Усі наведені вище визначення “зловживання довірою” розроблені на основі й у розвиток цього поняття, що міститься у ст. 577 Кримінального Укладення, в диспозиції конкретної кримінально-правової норми з ознаками конкретного складу злочину. Зловживання довірою як спосіб учинення злочину російським кримінальним правом того часу не розглядалося і не виділялося в якості такого в кримінальному законодавстві, в тому числі й у складі шахрайства.

Кримінальне законодавство і право радянського періоду у зв’язку з докорінною зміною суспільної ідеології й політичної системи багато в чому відмовилися від принципу наступності. Кримінальний кодекс Української РСР 1922 р. (статті 187, 188), Кримінальний кодекс Української РСР 1927 р. (ст. 180), Кримінальний кодекс Української РСР 1960 р. (статті 83, 87, 143), Кодекси РСФСР та інших союзних республік так само, як і чинний КК України 2001 р. (статті 173, 190, 192), відмовилися від трактування зловживання довірою як окремого й самостійного злочину. Про зловживання довірою йдеться вже як про спосіб дії при грубому порушенні трудової угоди,  шахрайстві і при заподіянні майнового збитку. У зв’язку з детальною розробкою в радянський період таких інститутів сучасного кримінального права, як склад злочину, об’єкт і об’єктивна сторона злочину та інших, розуміння зловживання довірою як одного зі способів учинення злочину і з теоретичної, і з практичної точок зору видається нам правильним і обґрунтованим.

У зв’язку з тим, що кримінальний закон зазнав великих змін концептуального плану, виникла нагальна необхідність наукового обґрунтування й осмислення знов розроблених або трансформованих інститутів і положень кримінального права. Зокрема, потрібно було визначити зміст та обсяг поняття “зловживання довірою”, як способу вчинення шахрайства і відмежувати його від схожих понять.

Очевидно, відмова від наступності у кримінальному законодавстві не змогла відразу усунути останню в мисленні і розумінні вчених. Досить відчутне поширення одержала точка зору, відповідно до якої зловживання довірою як спосіб учинення злочину фактично ототожнювалося зі зловживанням довірливістю. Під зловживанням довірою в даному випадку деякі правники рекомендують розуміти в тому числі й використання недосвідченості, нерозвиненості іншої особи, нерозуміння нею угоди, що укладається, тощо [105, c. 28; 168, c. 362; 238, c. 755; 293, c. 155; 337, c. 240]. Таке судження, на наш погляд, має свій сенс у розумінні зловживання довірливістю російською дореволюційною наукою кримінального права та кримінальним законодавством того часу. Кримінальне Укладення 1903 р. виокремлювало низку злочинних діянь, визначених і розміщених у силу своєї внутрішньої єдності в одній главі кримінального закону – № XXXIV “Про банкрутство, лихварство та інші випадки караної несумлінності по майну”. У науці кримінального права того періоду ці злочинні діяння поєднувалися однією назвою – “зловживання довірливістю”. Наука кримінального права того часу розмежування між зловживанням довірою і зловживанням довірливістю проводила на тій підставі, що в основі останньої не лежить порушення особливих (курсив автора – Г.А.) обов’язків стосовно потерпілого, прийнятих на себе винним чи покладених на нього у встановленому порядку.

Зокрема, до зловживання довірливістю належали: а) спонукання особи, завідомо не здатної усвідомлювати властивості і значення вчинених угоди чи розпорядження, керувати своїми вчинками, або такої, яка не досягла громадянського повноліття, до вступу в не вигідний для неї правочин щодо майна чи іншого не вигідного для неї розпорядження  майном, скориставшись її невіданням чи недосвідченістю; б) спонукання до вступу в не вигідний правочин чи до іншого не вигідного щодо майна розпорядження за допомогою брехливих обіцянок чи інших хитрощів, скориставшись для цього відсутністю в потерпілого ясного розуміння властивостей і значення такого правочину чи розпорядження; в) пред’явлення до стягнення документів у повній його сумі чи частині, якщо стягуваний борг завідомо для винного погашений, з метою одержати собі чи іншому майнову вигоду [343, cт. 611];  г) спонукання сліпого підписати документ, завідомо не відповідний його волі, під видом відповідного їй на шкоду майну чи майновим інтересам того, хто підписав, або іншої особи, а також завідоме користування таким документом [343, ст. 612]; д) використання бланка з чужим підписом шляхом вписання тексту документа на шкоду майну чи майновим інтересам того, хто підписав, і, до того ж завідомо невідповідно дійсній волі особи, яка його підписала [343, cт. 613, 614].

Ці витяги з Укладення свідчать, що законодавець, конструюючи ці кримінально-правові норми, мав на увазі карати користування довірливістю, причому довірливістю як рисою людського характеру. Підтвердженням цьому є й наукові праці правознавців того часу [243, c. 249-251; 363, c. 374-377].

У силу особливого розуміння змісту шахрайського обману в дореволюційному кримінальному праві ця група злочинних діянь не включалася законодавцем і не розглядалася вченими у складі шахрайства, що містився у Кримінальному Укладенні 1903 р. (глава XXXIII – “Про шахрайство”).

С.В. Познишев, визначаючи поняття “шахрайський обман”, згадує і про зловживання довірливістю, розуміючи під ним зловживання бланковим підписом або прийняття на себе певного майнового зобов’язання із завідомо оманливими запевненнями щодо майбутнього використання цього підпису, чи зобов’язання з наступним використанням такого підпису чи зобов’язання з майновим збитком для особи, яка підписала. При цьому вчений зазначає ту обставину, що Кримінальний кодекс РСФСР 1922 р. зловживання довірливістю не  передбачає [244, c. 125].

Цілком очевидно, що вчені, характеризуючи обман як спосіб учинення злочину при шахрайстві, засновують свої позиції фактично на розумінні шахрайського обману дореволюційною наукою кримінального права, яка не включала до його змісту брехливі обіцянки, умовчання про істину тощо.

Згідно дещо іншій позиції щодо цієї проблеми, до змісту зловживання довірою включено помилкові запевнення, тобто заяви, що мають на увазі що-небудь, що повинно відбутися в майбутньому, і різні хитрощі, спрямовані до збудження у свідомості потерпілого помилкового уявлення про властивість і значення вчиненої угоди. Тим самим фактично ототожнюються поняття “обман” і “зловживання довірою”. До “різних хитрощів” віднесено схиляння неповнолітнього до невигідного для нього правочину, одержання від сліпого чи малограмотного підпису на  документі іншого змісту, чим було зумовлено і т.д. [91, c. 161-162].

Не важко помітити, що в цьому випадку здійснено автоматичне перенесення розроблених дореволюційним кримінальним правом положень про зловживання довірливістю на зловживання довірою як спосіб учинення злочину (шахрайства). Однак з нашої точки зору, ототожнювати ці поняття неслід, бо інакше ми будемо змушені поняття “довіра” і “довірливість” прийняти як рівні за змістом. Для його з’ясування необхідно насамперед звернутися до етимологічного значення вживаних термінів. Довіра – це переконаність у чиїй-небудь сумлінності, щирості, чесності, порядності і засноване на цьому ставлення до кого-небудь [180; 217], почуття або переконання, що особі, обставині чи надії можна довіряти [78; 79], різновид віри в добру волю іншого [273, c.43]. Довірливість – властивість, схильність легко довіряти [78; 79; 180; 217]. Це риса людського характеру, на підставі якої особа, якій вона притаманна, здатна перейнятися впевненістю в чиїй-небудь сумлінності легко, без звичайних для подібного випадку середньої норми обережності й передбачливості. На нашу думку, справедливо було відзначено ще Б.С. Никифоровим, що використання цієї властивості, риси характеру, недосвідченості іншої особи для введення її в оману щодо певних обставин чи намірів винного є обманом [213, c. 156]. Ось чому, на наш погляд, ототожнювати зловживання довірою і зловживання довірливістю неприпустимо. Це два самостійних поняття, кожне з яких наповнено специфічним, тільки йому притаманним змістом і зловживання довірливістю – це один із видів обману. Під зловживанням розуміється вчинок, що полягає в незаконному, злочинному використанні своїх прав і можливостей [79; 180; 217], уживання у зло, на шкоду, незаконне використання довіри, своїх повноважень [180].

 

Таким чином, здійснений аналіз дозволяє визначити підхід до вивчення зловживання довірою a priori як способу вчинення злочину і дозволяє зробити висновок, що

1. Зловживання довірою, як видиться, найзагальнішим чином може бути визначено як незаконне використання винним (повірником) на шкоду інтересам довірителя наданих йому повноважень, заснованих на відносинах довіри (переконаності в його сумлінності, щирості, чесності й порядності).

2. Зловживання довірою є однією з ознак об’єктивної сторони складу злочину і виконує функцію способу його вчинення. Чинним Кримінальним кодексом як самостійний склад злочину воно не передбачене.

 

 

 

 

5