yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Право->Содержание->1.3.2. Суб’єктивні ознаки зловживання довірою.

Зловживання довірою як спосіб вчинення злочину поняття і кримінально-правове значення

1.3.2. Суб’єктивні ознаки зловживання довірою.

Суб’єктивна сторона злочину, як відомо, являє собою внутрішнє, психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків. У суб’єктивній стороні охоплюються свідомістю винного, зливаються як би воєдино всі фактичні та юридичні ознаки складу злочину [Див.: 60; 77; 98; 252; 323 та ін]. Як правило, у науці вказують на те, що свідомістю винного охоплюються ознаки, що належать до об’єктивної сторони посягання й характеризують його предмет та об’єкт [75, c. 79-80; 255, c. 27-32; 327, c. 213]. Загальновизнаною є теза В.М. Кудрявцева, відповідно до якої суб’єктивна сторона становить своєрідну модель об’єктивної сторони складу злочину в психіці суб’єкта [153, c. 171]. Будучи різними сторонами поведінки людини, внутрішня й зовнішня діяльність визначає діалектичну цілісність складників цієї поведінки [119, c. 13]. Внутрішня за своєю формою діяльність, витікаючи із зовнішньої практичної діяльності, не відокремлюється від неї й не є їй підлеглою, а зберігає принциповий і притому двосторонній зв’язок з нею [174, c. 101]. Таким чином, як і в будь-якій іншій злочинній поведінці, внутрішні, суб’єктивні ознаки зловживання довірою варто розглядати в єдності й взаємодії з ознаками об’єктивними. Разом з тим, на нашу думку, необхідно розрізняти суб’єктивні ознаки конкретного складу злочину й суб’єктивні ознаки зловживання довірою як способу вчинення злочину. Правильне визначення суб’єктивних ознак зловживання довірою дозволить нам точно встановити й зміст суб’єктивної сторони тих складів, у яких зловживання довірою виступає як спосіб учинення злочинної дії. У кримінально-правовій літературі раніше відзначалося, що із суб’єктивної сторони розглянутий спосіб характеризується тим, що суб’єкт усвідомлює, що він використовує надану йому довіру, у тому числі повноваження, якими він наділений, для вчинення дій всупереч інтересам довірителя. При цьому він розуміє характер відносин довіри й обсяг наданих йому повноважень, передбачає, що в результаті вчинених ним дій інтересам довірителя, а іноді й інтересам інших осіб буде заподіяна істотна шкода, й бажає вчинення цих дій. Отже, зловживання довірою, як спосіб учинення злочину, завжди припускає наявність у діях винного умисної вини. Мотиви зазначених дій можуть бути різними: користь, особиста заінтересованість та ін. [224, c.                        27; 227, c. 170] Однак, на наш погляд, необхідно уточнити й розвити деякі положення в характеристиці суб’єктивних ознак зловживання довірою.

Відповідно до ст. 2 ч. 2 чинного КК кримінальній відповідальності й покаранню підлягає тільки особа, винна у вчиненні злочину. А це означає, що обов’язковою ознакою зловживання довірою є вина, що припускає психічне ставлення особи до вчиненого нею зловживання довірою. Принцип винної відповідальності виключає можливість притягнення особи до відповідальності за відсутності вини. Виходить, злочинною може бути лише така дія, способом учинення якої виступає зловживання довірою, у якій виявляються свідомість і воля людини [154, c. 12-13; 157, c. 87; 369, c. 10-12]. Виходячи з установленого нами змісту зловживання довірою та його об’єктивних ознак, дійдемо висновку, що зловживання довірою припускає умисну форму вини. Більше того, злочинне використання відносин довіри може бути здійснено тільки з прямим умислом.

Зміст інтелектуального моменту прямого умислу (крім його загальних ознак) в даному випадку складає: а) усвідомлення повірником наявності відносин довіри з довірителем, їх підстав, характеру і обсягу наданих йому повноважень; б) усвідомлення винним, що здійснювана ним дія заподіює шкоду інтересам довірителя (і третіх осіб) всупереч інтересам останнього; в) усвідомлення винним, що для вчинення дії він використовує повноваження, надані йому довірителем.

Передбачення наслідків, як ознаки інтелектуального моменту прямого умислу відсутнє у формальних складах злочинів [19, c. 49; 179, c. 8].

Вольовий момент умислу, будучи органічно пов’язаний з інтелектуальним, багато в чому залежить від останнього. Він полягає в бажанні здійснити злочинну дію способом учинення якої є зловживання довірою. Зародження бажання тому завжди означає виникнення й постановку мети. Бажання – це цілеспрямоване прагнення [215, c. 112-121; 258, c. 513]. Що стосується зловживання довірою, то цілеспрямоване прагнення винного полягає в бажанні використовувати відносини довіри, отримані у зв’язку з ними повноваження й можливості для вчинення дій, суперечних волі довірителя, що тягнуть за собою заподіяння шкоди інтересам довірителя та інших осіб, для забезпечення й реалізації, яких, власне й був наділений винний відповідним обсягом повноважень. Таким чином, це й виступає метою зловживання довірою.

Мотив і мета, що лежать у підгрунті вольової поведінки, відіграють двояку роль: по-перше, вони породжують у суб’єкта бажання здійснити той чи інший поведінковий акт і тому передують формуванню умислу; по-друге, виконують свою самостійну функцію [151, c. 56; 263, c. 124; 292, c. 173].

Суспільно небезпечна поведінка має цілеспрямований і мотивований характер в злочинах учинених не тільки із прямим, а й з непрямим умислом і в тих, що характеризуються необережною формою вини [48, c. 44; 77, c. 188-190; 162, c. 48]. Це положення засновано на висновку про те, що всяка вольова дія завжди є цілеспрямованою й мотивованою [258, c. 542]. При цьому ми виходимо з того, що мотив і мета злочинів, учинених з непрямим умислом і з необережності, мають свою особливість – належать тільки протиправній поведінці й не відповідають злочинному результату, що наступив через учинення суспільно небезпечного діяння [228, c. 80-82]. Небезпечні наслідки є не метою дій, а побічним, вторинним результатом цих дій, наслідком другого порядку [48, c. 39-40]. Це означає, на наш погляд, що стосовно особливостей суб’єктивних ознак зловживання довірою як способу вчинення злочину буде правильно виділяти його як ознаку злочинів учинених умисно. Необхідно відзначити, що даний спосіб може бути ознакою складу тих злочинів, ставлення винної особи до злочинних наслідків у яких виражається у вигляді непрямого умислу чи необережності тільки в тому випадку, якщо на підставі законодавчої конструкції можна виділити окремо психічне ставлення особи до вчиненої дії й до злочинних наслідків, що наступили, при здійсненні ним одного злочину. У теорії права їх іноді визначають як  злочини зі змішаною (складною) формою вини [115, c. 13-15; 140, c. 5-7]. На підставі цього, злочини, ознакою об’єктивної сторони яких виступає зловживання довірою, можна поділити на три групи:

а) делікти без обтяжуючих і пом’якшуючих обставин: статті 141, 232, 236, 237, 244 ч.1, 251, 254, 287, 288, 291, 325 КК;

б) делікти, що кваліфікуються за наслідками чи обставинами конкретної небезпеки, у яких вони є ознакою простого (основного) й кваліфікованого складу: статті 137, 243 ч.1, 2 , 253, 267, 270–276, 279 ч.1, 3, 283, 326, 327, 363, 364 ч.1, 2, 367, 381 КК;

в) делікти, що кваліфікуються за наслідками чи обставинами конкретної небезпеки, у яких вони є ознакою тільки кваліфікованого складу: статті 110 ч.3, 120 ч.2, 134 ч.2, 142 ч.2, 149 ч.3, 150 ч.2, 151 ч.2, 155 ч.2, 157 ч.3, 161 ч.3, 168 ч.2, 169 ч.2, 206 ч.3, 238 ч.2, 245 ч.2, 269 ч.2, 314 ч.2,3 , 320 ч.2, 328 ч.2, 330 ч.2, 365 ч.3, 366 ч.2, 371 ч.3, 374 ч.2, 375 ч.2 КК.

У доктрині кримінального права змішана (складна) форми вини є однією з найбільш дискусійних [234, c. 3-5]. Неоднозначне ставлення вчених викликала можливість розглядати вину роздільно щодо дії чи бездіяльності й вину стосовно наслідків останніх [283, c. 231-235; 353, c. 394, 404], допускаючи різні сполучення умислу й необережності в одному злочині [60, c. 38]. Умовно всі висловлені думки можна поділити на кілька напрямків. Прихильники одного з них у випадку сполучення умислу й необережності при здійсненні злочину в цілому такий злочин визнають учиненим умисно [132, c. 58-62; 311, c. 69-70]. Багато вчених визнають злочин зі змішаною виною необережним [71, c. 39; 153, c. 174; 161, c. 136; 165, c. 138-142; 184, c. 40; 346, c. 120 та ін.]. Вирішальним, на їх думку, є ставлення винної особи до наслідків. На цій же позиції знаходиться й судова практика [94, c. 241]. В.Д. Меньшагін дійшов висновку, що стосовно злочинів зі змішаною формою вини визначення їх як тільки умисних чи необережних є неточним і не відповідним характеру суспільної небезпеки [287, c. 157]. Слідом за ним таке положення підтримали й інші вчені, які встановили проміжне становище змішаної форми вини між умислом і необережністю у зв’язку з тим, що вона є похідною від них і повинна бути визнана самостійним різновидом вини [63, c. 7; 77, c. 176; 234, c. 12]. Прихильники цієї точки зору вказують, що така форма вини містить в собі лише окремі елементи умислу й необережності, становить єдиний за формою й змістом психологічний акт, що складається з відносно самостійних компонентів [63, c.10; 69, c. 29 та ін.], має місце третя форма вини, що сполучає деякі ознаки обох форм, але при цьому відрізняється й від умислу, і від необережності [Див.:163; 381].

Одночасно в науці сформувався напрямок, прихильники якого критикують вищевказану думку й обгрунтовують судження про те, що ніяких інших форм вини, крім умислу й необережності, не існує, хоча є злочини, у яких умисел при здійсненні діяння сполучається з необережним ставленням до наслідків злочину. Прибічники цієї позиції вказують, що умисел і необережність не можуть визначатися роздільно й тим більше по-різному щодо злочинних дій та їх наслідків. Це означало б штучний розрив між дією особи й заподіюваним нею шкідливим результатом, що утворює у своїй єдності суспільно небезпечне посягання. Форми вини характеризують ставлення винного до діяння й шкідливих наслідків у цілому, тобто взагалі до вчиненого злочину [110, c. 90-93; 254; 264, c. 138; 269, c. 62-68].

Підставою для подібного різного теоретичного уявлення про особливості психічного процесу при здійсненні низки злочинів є визначення вини в кримінальному законі. У ст. 24 КК законодавець, визначаючи прямий і непрямий умисли, вказує на психічне ставлення особи до свого діяння й наслідків, а необережність (ст. 25) – тільки до наслідків. Разом із тим поняття вини за ст. 23 містить у собі опис психічного ставлення особи як до вчиненої дії, так і її наслідків.

Розв’язання зазначеної проблеми не є метою даного дослідження. З огляду, однак, на ту обставину, що ніким, власне, не заперечується можливість різного психічного ставлення до різних ознак об’єктивної сторони злочину, ми думаємо, що вона заслуговує самостійного дослідження.

Для вирішення питання про форму вини злочинів, де зловживання довірою виступає способом їх вчинення, певний інтерес являє собою існуюча в літературі позиція, відповідно до якої виділяються в самостійний вид одиничних злочинів “злочини, що кваліфікуються за наслідками”, “злочини, що кваліфікуються за наявністю додаткових тяжких наслідків”. Зазначена термінологія відбиває специфіку таких злочинів. Відзначено різні підходи до вирішення питання про їх юридичну природу, що полягає або у фактичному ототожненні їх зі складеними злочинами [187, c. 16; 206, c. 318] , або у визнанні їх як деліктів іншого роду [97, c. 10] . Проте у всіх злочинах, що кваліфікуються за  наслідками, виділяють два наслідки – основний (проміжний) і додатковий (похідний), які настають послідовно, один за другим у результаті здійсненого особою діяння. Причому основний (проміжний) наслідок спричиняє додатковий (похідний), оскільки містить у собі реальну можливість його настання. Діяння безпосередньої “участі” у настанні додаткового наслідку не бере, а породжує проміжний наслідок, який, у свою чергу, викликає наслідок похідний. І основний і похідний наслідки у таких злочинах виступають як конститутивні ознаки складу. У зв’язку з цим, Б.М. Леонтьев і І.М. Тяжкова вважають, що аналізовані злочини, ускладнені наявністю додаткових тяжких наслідків, припускають одночасно й наявність двох форм вини [169, c. 507].

 Як правило, законодавець, конструюючи подібні склади, використовує термінологію й прийоми їх опису в законі таким чином, що діяння, яке характеризує їх об’єктивну сторону, іншим способом, “альтернативно”  взаємодіяти з похідним наслідком не може. Зловживання довірою, якщо воно виступає способом учинення такого злочину, свідчить, на наш погляд, про умисне ставлення особи до основного (проміжному) наслідку й умисний характер злочину в цілому[4].  Прикладом можуть служити такі склади, як незаконне проведення аборту особою, яка має спеціальну медичну освіту (ч.2 ст.134 КК), забруднення або псування земель (ст.239), блокування транспортних комунікацій (ст.279), самовільне … зупинення поїзда (ст.283), що можуть бути вчинені шляхом зловживання довірою та ін. Злочини подібної конструкції характеризуються умисним заподіянням основного наслідку. До більш тяжкого наслідку, якому законодавець відвів роль кваліфікуючої ознаки, можливе тільки необережне (ч.2 ст.134) або альтернативно необережне ставлення поряд з умисним щодо “інших тяжких наслідків” (ст.239).

У той же час, на нашу думку, можна виділити злочини, у яких подібний зв’язок діяння з наслідками, а значить і різне психічне ставлення особи до них, існує як вид “альтернативного” зв’язку діяння й кваліфікуючого наслідку. Мова йдеться про кваліфіковані види злочинів, основний склад яких є матеріальним, а в ролі кваліфікуючої ознаки виступає більш тяжкий наслідок, ніж наслідок, який є обов’язковою ознакою основного складу злочину. При цьому більш тяжкий наслідок може виступати прямим, безпосереднім результатом учинення злочинного діяння. Однак його настання може бути “опосередковано” досягненням наслідку, що є обов’язковою ознакою основного складу. У цьому випадку наявність подібної взаємодії між діянням та основним і кваліфікуючим наслідком припускає й можливість різного психічного ставлення до ознак об’єктивної сторони злочину. Психічне ставлення до наслідку основного складу передбачається законодавцем у формі умислу. Прикладом може служити зловживання владою або службовим становищем (ст.364 КК). Як наслідок основного складу законодавець називає “істотну шкоду”, а “тяжкі наслідки” виступають кваліфікуючим наслідком. “Тяжкі наслідки” можуть бути як безпосереднім результатом використання службовою особою наданих їй повноважень всупереч інтересам служби, так і “віддаленим” його результатом, що наступив внаслідок особливого розвитку причинного зв’язку після основного наслідку (істотної шкоди). Основний наслідок містить у собі реальну можливість настання кваліфікуючого. У зв’язку з цим іноді в такому умисному злочині щодо “тяжких наслідків” може бути встановлено психічне ставлення винної особи у формі необережності.

З нашої точки зору, можна вирізнити й третій тип злочинів, що характеризуються неоднорідним психічним ставленням до діяння й наслідків, способом учинення яких може виступати зловживання довірою – злочинів, у яких основний склад є формальним, а кваліфікований містить у собі визначені законодавцем наслідки. У складах подібного типу умисне вчинення злочинної дії може сполучатися з необережним ставленням до кваліфікуючого наслідку, наприклад, “тяжкі наслідки” при службовому підробленні (ст.366 КК), загибель людей або “інші тяжкі наслідки” при приховуванні або перекрученні відомостей про екологічний стан або захворюваність населення (ст.238 КК).

Вищенаведене, на нашу думку, дозволяє зробити висновок, що злочини, способом учинення яких виступає зловживання довірою, належать до умисних, що визначаються умисною формою вини в основному складі злочину чи умисною формою вини щодо “основного” наслідку. У цих злочинах необережним може бути психічне ставлення тільки до кваліфікуючих наслідків або до “похідних” у злочинах, що кваліфікуються за наслідками. У цілому ж, ці злочини повинні бути віднесені до умисних.

Такий висновок цілком відповідає нашим уявленням про сутність і зміст зловживання довірою як способу вчинення злочину.

 

Мету як ознаку суб’єктивної сторони злочину прийнято розуміти як той безпосередній результат, якого прагне досягти винний, учиняючи суспільно небезпечне діяння [47, c. 7-16; 48, c. 83-85]. З позиції послідовно реалізованих у часі цілей злочинного діяння прийнято виділяти кінцеву (найближчу), проміжну й віддалену мету [322, c. 53; 370, c. 35]. Використовуючи цю класифікацію, на підставі загального аналізу чинного кримінального закону можемо зробити висновок, що мета зловживання довірою як способу вчинення злочину і мета злочинної дії, вчиненої з прямим умислом, знаходяться в нерозривному зв’язку: а) вчиняючи злочин зазначеним способом, винний прагне до досягнення злочинних наслідків як до кінцевої мети своєї дії і не переслідує при цьому інших цілей. У цьому випадку, наслідки безпосередньо випливають з характеру злочинної дії і способу її вчинення, нею зумовлені, наприклад, зловживання владою або службовим становищем (ст.365 КК); б) при прагненні винного до настання суспільно небезпечних наслідків мета зловживання довірою виступає проміжною. Виконувані дії по досягненню останньої виступають способом учинення злочину. Так, зловживання довірою виступає способом учинення злочину і досягнення іншої мети – звернення майна у свою користь чи користь третіх осіб при заволодінні ним шляхом зловживання службовим становищем (ст.191 КК), наступного викриття особи, яка дала чи одержала хабара, при здійсненні провокації останнього (ст.370 КК); в) третій випадок має місце, коли винний, здійснюючи проміжну мету, бажає домогтися мети наступної (перспективної), якій підлегла вся його злочинна діяльність (наприклад, внесення службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення документів, а також складання і видача завідомо неправдивих документів з метою їх наступного використання для вчинення заволодіння майном). Відповідальність тут може наставати як за закінчений злочин (ст.366 КК), способом учинення якого виступає зловживання довірою, і за готування до здійснення злочину (ст.14 ч.1 КК та інші відповідні статті КК). Або як за закінчений злочин (ст.366 КК) і пособництво у здійсненні злочину (ст.27 ч.5 КК і відповідні статті КК).

Суспільно небезпечні наслідки можуть виступати етапом у досягненні кінцевої мети. У цьому випадку може мати місце кілька наслідків, кожен з яких виступає складовою частиною того злочинного результату, до настання якого прагне особа як до загальної віддаленої мети. Так, продовжувані злочини складаються з низки тотожних дій, спрямованих до загальної мети, і які становлять у своїй сукупності єдиний злочин. Окремі злочинні дії та їх наслідки утворюють єдиний злочин в силу не тільки єдності мети, а й тотожності вчинених дій. Якщо зловживання довірою як спосіб учинення злочину є обов’язковою ознакою цього складу, то для визнання злочину продовжуваним необхідно встановити, що окремі дії, спрямовані на досягнення загальної віддаленої мети, були вчинені тим же способом [94, c. 141]. Тотожність способу дій за наявності загальної мети визначає й загальний злочинний результат, що свідчить про єдність умислу винного і наявність продовжуваного злочину. Наприклад, заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем, якщо воно вчинено у великих розмірах (ст.190 ч.4 КК), та складається з низки самостійних злочинних дій, об’єднаних єдиним умислом, спрямованих до єдиної мети – обернути у свою користь чи користь третіх осіб майно у великих розмірах і об’єднаних єдністю способу вчинення злочину – зловживанням довірою.

 

Мотив, як відомо, це те, що, відбиваючись у свідомості суб’єкта, спонукує його вчинити злочин [48, c. 62]. Термін “мотив” багатозначний і містить у собі потребу, спонукання, потяг, схильність, прагнення [152, c.38-41].  Мотив злочинної поведінки можна визначити як спонукання, що сформувалося під впливом соціального середовища і життєвого досвіду особистості, яке є внутрішньою безпосередньою причиною злочинної діяльності і виражає особистісне ставлення до того, на що спрямовано злочинну діяльність [103, c. 66]. Що стосується зловживання довірою, то мотив служить внутрішнім спонуканням, яким керується винний, використовуючи для цього повноваження на шкоду довірителеві і(чи) третім особам [373, c. 25, 37]. Іноді законодавець називає мотив конститутивною ознакою суб’єктивної сторони деяких складів злочинів, наприклад, зловживання владою або службовим становищем (ст.364 КК), або його можна визначити як такий шляхом тлумачення закону, наприклад, заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем (ст.191 КК). У цих випадках для правильної кваліфікації вчиненого злочину необхідно встановити, що винний при здійсненні злочинної дії керувався саме визначеними законом спонукальними силами.

 

Викладене зумовлює наступні висновки:

1. Зловживання довірою як спосіб учинення злочину виступає ознакою тільки умисних злочинів.

2. У злочинах із матеріальним складом, які вчинюються шляхом зловживання довірою, необережним може бути психічне ставлення винної особи тільки до кваліфікуючих наслідків або до “похідних” у злочинах, що кваліфікуються за наслідками. У цілому ж, ці злочини повинні бути віднесені до умисних.

3. Ознакою суб’єктивної сторони злочинів із формальним складом, що вчинюються шляхом зловживання довірою, виступає тільки прямий умисел.

4. Ознаки суб’єктів злочинів, які вчиняються шляхом зловживання довірою, детерміновано механізмом злочинного впливу на об’єкт, а також характером и способом здійснення суспільно-небезпечного діяння.

 

 

 

9